Пролог

Примітка автора: усі ілюстрації в цій книзі створені автором за допомогою ШІ-інструментів. Вони є оригінальними та можуть використовуватись у некомерційних і комерційних виданнях.

Пролог

Айлена повільно схилялася за обрій, віддаючи небо Луніарі й Мунісу. Сузір’я Великого Серця мерехтіло на темно-синьому куполі пульсуючими вогниками, що спостерігали за всім живим на Елімі. Луги, що тремтіли в м’якому вечірньому світлі, і гірські хребти, облиті срібним сяйвом двох місяців, були казковим місцем природи, де кожна тінь і промінь мали своє значення.

Посеред цього світу стояв він — білий єдиноріг. Його грива переливалася відтінками заходу, а копита ледь торкалися трави, наче земля сама його приймала. Він ступав тихо, і навколо здавалося, що навіть вітер стримував свій подих, щоб не порушити його рухів.

​​​​​​Єдиноріг піднімав голову до місяців, вдивляючись у далекі обрії, а очі його блищали, мов кришталь, що зберігає всі світи одразу. Він ходив по Елімі тихо, незримий для більшості, але помітний тим, хто міг бачити красу світу в усій його досконалості.

Небо поступово темніло, і нічний вітер приносив запахи трав і моря, які змішувалися під сріблястим світлом місяців. Єдиноріг зупинився на краю, обернувся, і його погляд ніби кликав у невідоме, обіцяючи подорож крізь ніч і сни, де все можливо, де починається історія, яку ще ніхто не знав.

З давніх часів на Елімі єдиноріг був уособленням чистоти й надії на первісну досконалість, закладену Творцем у природу. І навіть коли духи темряви почали оволодівати світом, полонити серця людей пристрастями, пихою й ненавистю — він залишався провісником перемоги правди й чистоти.

Він з’являвся у найважчі часи, коли зневіра й розпач гнітили душі, коли зло, здавалося, святкувало свою повну перемогу, а добро — було зкинуте в прірву забуття. Тоді єдиноріг приходив до тих поодиноких, хто зберігав відкрите і чисте серце. Він ступав тихо, його присутність обтяжувала повітря лише легким світлом, яке розганяло темні тіні.

Він приходив, щоб знову запалити світло, щоб дати нову надію, щоб нагадати: правда не згасла, і прадавня гармонія знову може засяяти у любові. Його поява була мов тихий подих досконалого світу, який ще не втратив здатності мріяти, любити і вірити, що навіть найтемніші часи можна пройти.

А там, де він проходив, луки тремтіли від вітру, що ніс аромат трав і свіже відлуння минулого. Гори й річки здавалося, всміхалися, відчуваючи, що над Елімою ще не згасла сила любові, що народжується раз у раз, навіть серед найглибшої пітьми.

Минали тисячоліття імперій, воїн, царів і полководців. Багато сліз і крові бачили Елімійські землі. Духи темряви не жаліли ненависті для людства, підбурюючи їх до безкінечних воїн і братовбивства. Вони навчали новим пристрастям: замість жадоби до багатств, коштовних металів і прикрас — приходила жадоба влади, покори й керування людською волею. А коли і це було досягнуто — з’являлася найстаршніша пристрасть, що породжувала порожнечу й витісняла душу.

Люди більше не бачили сенсу життя без злиття з машиною. Винайдення штучного розуму затьмарило людський: замість розвивати почуття — їх почали глушити, замість вчитися й відкривати нове — простіше було увімкнути чип і приймати готові знання. Цей світ тремтів у тіні власної жадоби, поступово втрачаючи здатність до мрій.

Але навіть у такі часи, коли здавалося, що все живе потонуло у темряві й технократії, на краю забутих лугів з’являвся він — єдиноріг. Білий, мов світло Луніари, він йшов тихо серед розбитих доріг і занепалих міст, його очі сяяли як діаманти, відображаючи надію, яка ще не вмерла. І де він з’являвся — хоч у найтемніший час — знову прокидалася тиша, що могла стати початком нового життя.

Саме тут, серед цих просторів, почала пробуджуватися маленька душа, яка ще не знала свого імені, і яка колись побачить світ єдинорога. Маленька дівчинка — чиї мрії, серце і чистота виявляться здатними підняти світ із тіні — з’явиться у цьому світі, і її шлях лише починається…

На Елімі, у ті часи, коли зарево неонового сяйва заповнило кожен куточок крихітної планети, народилася вона — Лав. Названа на честь найніжнішої квітки, що колись росла серед безкрайніх луків, вона від самого початку випромінювала світло, яке не можна було загасити.

Світ навколо був сповнений шуму машин, глухих симуляцій і тіл, що під’єдналися до мережі, живучи життям без почуттів і волі. Вигнані душі тихо спостерігали за цим, мов привиди, що бачили, як людське серце поступово замінюють чипи й алгоритми, як емоції поступаються місцем холодному розрахунку і тимчасовим задоволенням.

Але Лав була інша. Її серце ще не знало страху і розчарування; її очі світилися відтінками ранкового світла, а душа, немов квітка, тягнулася до тепла й ніжності. Вона ще не розуміла цього світу, його темних пристрастей і порожнечі, але відчувала, що існує щось більше, ніж механічні звуки й миготіння неону.

І десь у тій самій тиші, серед холодних відтінків світла електрики, білий єдиноріг ступав тихо, відчуваючи, що ця маленька квітка — носійка світла — з’явилася у світі, який давно забув, що таке справжня любов, надія і чистота. Він спостерігав за нею, мов охоронець та провідник, знаючи, що колись саме через цю дитину світ знову може побачити промінь світла крізь темряву.