Глава 25.

Дві молоді жінки стояли біля входу у військову частину, поруч з автівкою Джеін. Ранок був трохи прохолодним, але повітря все ще зберігало нічну свіжість. Сонце лише піднялось над низькими будівлями казарм та лісовим масивом.

Над воротами майорів прапор, а наглядачі біля КПП час від часу кидали на них короткі, майже байдужі погляди.

Хан Джі-У нервово переступала з ноги на ногу, тримаючи в руках невеликий пакет з кавою та свіжими сендвічами.

- А ти впевнена, що він точно сьогодні виходить? – тихо запитала вона у Джеін.

- Так. – Нам стояла спокійно, руки в кишенях легкого пальто. – Сухо говорив за це ще тиждень тому, а я потім через його колишню невістку перевірила. Звільнення на добу. З дев’ятої ранку. Він не чекає нас. Думає, що ми ще кілька днів на Чеджу будемо.

Джі-У зітхнула й притулилася плечем до її боку. Джеін не відсторонилася. Вона рідко дозволяла собі такі дрібні прояви близькості на людях, але зараз це було зручно – художниця ставала спокійнішою, коли відчувала фізичний контакт.

Минуло ще близько п’ятнадцяти хвилин.

За цей час кілька солдатів уже вийшли за територію, але Санхьона серед них не було. Жінка помітила, як Джі-У вже починає трохи нервувати сильніше. Вона то поправляла волосся, то дивилася на телефон, то знову на ворота.

- Ти знову ревнуєш? – раптом запитала Джеін, не дивлячись на неї. – Ти з учорашнього дня сама не своя, після того як я запропонувала зустрітись з ним.

Джі-У здригнулася.

- Ні. Просто… ми давно його не бачили. І ти завжди якось… інакше поводишся, коли він поруч.

Джеін ледь помітно посміхнулася кутиком губ.

- Він наш спільний старий знайомий. Однокласник. Як Чемін. Як Чейон. Як Сухо. Як Ханні. І як покійний Ган Те.

- Сухо – це дещо інше. – тихо відповіла Джі-У, але розвивати тему далі не захотіла.

Джеін не стала заперечувати.

О 9.07. ворота нарешті відкрилися ширше, і з території вийшла невелика група помітно щасливих солдатів у цивільному. Серед них Джеін одразу впізнала високу, постать Лі Санхьона. Він виглядав майже так само, як і до армії: спокійний, стриманий, з тією самою холодною зібраністю в очах. Щоправда він вже не здавався таким худорлявим, наростив м’язи, стрижка стала коротшою, а постава прямішою.

Він помітив їх одразу. В очах був подив, адже він не чекав, що старі подруги його зустрінуть. На мить його крок сповільнився, а потім він підійшов ближче.

- Джеін. Джі-У. – коротко привітався він, кивнувши обом.

Голос був трохи нижчим, ніж раніше і здавалось трохи хриплим, наче після застуди..

- Вітаю з виходом у «цивільний світ». – м’яко сказала Джеін. – Як ти там поживав?

- Нормально. – Санхьон кинув короткий погляд на Джі-У, потім знову на Джеін. – Не очікував, що ви обидві приїдете. Сухо казав, що ви на Чеджу відпочиваєте чи працюєте.

- Працювали, але повернулись трохи раніше. – відповіла Джеін. – Ми вирішили, що так буде краще.  Один день – замало. Треба використати його з толком.

Художниця простягнула йому пакет під ніс.

- Свіжа кава та сандвіч. Думала, ти будеш голодний.

Санхьон взяв пакет з легким кивком подяки. Його пальці на мить торкнулися пальців Джі-У, і та швидко відвела руку.

Вони мовчки пройшли до автівки. Джеін сіла за кермо своєї, Джі-У – на переднє пасажирське, а Санхьон позаду. Коли ж двері зачинилися, то в салоні на кілька секунд запанувала тиша.

- Куди їдемо? – нарешті запитав він.

Джеін глянула на нього через дзеркало заднього виду.

- А чому ти вирішив, що ми тебе кудись в спеціальне місце відвеземо.

- Бо сильно сумніваюсь, що ви сюди приїхали лише кавою пригостити і сандвіч вручити.

- Ти правий. – посміхнулась в своїй милій манері та завела мотор. – Спочатку поїмо нормально. А потім подивимось з усього спуску який склали. У тебе взагалі є якісь побажання?

Санхьон на мить замислився.

- Хочу просто пройтися. Без шуму. І в компанії прекрасних жінок, а не купи пітних чоловіків.

- Тоді поїдемо на південь в заповідник. Там тихіше.

Джі-У мовчки дивилася у вікно, стискаючи пальці на колінах. Джеін помітила це краєм ока й ледь відчутно торкнулася її стегна – короткий, майже непомітний жест заспокоєння. Художниця трохи розслабилася. Санхьон сидів ззаду й дивився на них обох. Його обличчя залишалося спокійним, але в очах щось ледь помітно змінилося.

Півгодини вони їхали від військової частини до національного парку. Одного разу вона тут була як «Єдиноріг» та залишила тіло своєї жертви, проте на цей раз була як туристка.

Вони зупинились біля невеличкого затишного кафе та всілись всередині аби поснідати. Санхьон явно був радий з’їсти будь-що окрім стандартної солдатської пайки чи меню їдальні. Жінкам не потрібно було служити, тому вони не мали такого неприємного з точки зору буденності досвіду.

Проте сама Джеін розуміла по минулому життю його стан. Вона не служила тоді, але за розповідям своїх знайомих і навіть старшого брата, в будь-якій армії набридають харчі. Хай навіть вони добре приготовані і у великій кількості. Санхьон все ж потрапив у хорошу частину де часто служили діти високопосадовців, бізнесменів чи просто людей які можуть зв’язками чи грошами полегшити собі життя під час обов’язкової служби.