Глава 13.

Лі Йон У вийшов на автобусній зупинці на окраїні Кванаку, де його зустрічали Джеін та Ханні з щирими посмішками та радістю. Вже не хлопець, а молодий чоловік поправив чорний берет та мундир й пішов на зустріч до давніх подруг з часів дитячого притулку.

Повітря було свіжим і прохолодним, адже на годиннику була лише сьома ранку і сонце ще не нагріло землю та повітря. Він поправив чорний берет і випрямив мундир, який сидів на ньому вже по-іншому – не як на хлопчику, а як на молодому чоловікові, що пройшов службу та мужнів з кожним місяцем.

Ханні не втрималася і першою кинулася йому на шию.

- Йон У! Ти нарешті приїхав! Як же ми скучили за тобою. Малеча в притулку теж до речі.

Джеін підійшла слідом. Її посмішка була м’якою, теплою, майже родинною.

- Виглядаєш… інакше. Армія все ж пішла тобі на користь – тихо сказала вона, дивлячись йому в очі. – Мундир тобі дуже личить.

Йон У був явно задоволений її словами і трохи ніяково потер потилицю.

- Та ну… Це просто форма так добре сидить, а так я такий як і раніше. Радий вас бачити. Дуже радий.

Вони повільно пішли в бік невеликого парку неподалік. Ханні без упину щебетала – розповідала про притулок, про нових дітей, про те, як вони допомагають з уроками і що вона сама вже майже як старша сестра для всіх малюків.

Вони ще довго гуляли. Говорили про минуле, про мрії, про те, як змінилися за ці роки. Джеін майстерно підтримувала розмову, іноді сміючись, іноді стаючи серйозною. Вона дозволяла йому відчувати себе важливим. Необхідним.

Джеін йшла поруч, іноді вставляючи коментарі, але більше спостерігала, помічаючи все: як Йон У намагається йти рівно, як його погляд постійно повертається до неї, як він намагається говорити спокійно, хоча пальці на ремені трохи нервово стискаються.

«І все ж таки він ще закоханий в мене» - подумки відзначила Джеін. – «Добре. Це трохи спростить справу».

Коли Ханні відбігла вперед, щоб купити їм усім каву в маленькому вуличному кіоску, Йон У нарешті заговорив тихіше:

- Джеін… дякую, що відповіла. Я думав, ти вже… ну, зайнята своїм життям. Університет, журналістика, все таке. Та й той твій чеболь…

- Я завжди рада тебе бачити, щоб не сталось. – м’яко відповіла вона. – Ти ж частина нашої маленької родини. Без тебе було б не так весело. А чехоль… він не мій і моїм ніколи не був. Думаю, Ханні тобі потім все в деталях розповість, а поки скажу, що він фактично з кінцями поїхав в США на навчання та більше мені не пише. В нього якась нова подружка. Та й я не була в нього закохана.

Він ковтнув і подивився на неї серйозніше.

- Ясно… я багато думав про тебе там, під час служби. Коли було важко, я згадував, як ти завжди всіх підбадьорювала в притулку, захищала молодших та твою терплячість до дурості інших. Як ти… завжди була сильною.

- Я не така вже й сильна, Йон У. Просто намагаюся триматися в рамках і допомагати іншим як можу. В мене є певні здібності та знання, от я ними і користуюсь. Не сказати, що хтось впорюється гірше за мене. Просто у мене є фора, якщо так можна висловитись.

Вони сіли на лавку. Ханні принесла каву і знову кудись побігла – цього разу до магазину з морозивом, який їй дуже сподобався. Вони знову лишились удвох.

Йон У поставив стаканчик з кавою на коліна і тихо сказав:

- Я чув про те, що відбувається в твоєму житті від твого геройства та волонтерства в небезпечних районах до проблем в особистому житті. І в курсі того, що зараз відбувається в Сеулі з новим серійником. Ти в порядку? Не боїшся виходити на волонтерську роботу вночі?

Джеін ледь помітно посміхнулася в чашку.

- Трохи моторошно, зізнаюся. Але не зовсім через те, що ти думаєш, а через нерозуміння певних процесів. Утім, це не предмет довгих обговорень з тобою. Вони не настільки цікаві і важливі. – Вона підняла очі і зустрілася з його поглядом. – Краще скажи, ти як? Що плануєш далі під час відпустки?

- Кілька днів побуду з вами та відвідаю притулок, а потім зустрінусь з кількома своїми друзями зі школи. Випємо та завалимось в Хонде. У нас в армії не так вже і багато симпатичних дівчат.

- А вони є?

- Є. Але їх не багато. Хтось зв’язківці, хтось медсестри, а хтось громадський персонал.

- Ти видний хлопець.

- Не скаржусь. – гордо відповів він.

Тут як раз підійшла Ханні з морозивом.

- Може прогуляємось до атракціонів чи в кіно підемо?

- Пропоную заскочити в якийсь магазин і перекусити. – сказала Джеін. – Там може визначимось з подальшими планами.

- Давай. – погодився Йон У. – Мені треба як раз сигарети купити, а то вже закінчуються.

Вони направились в найближчий магазин і поки блукали між рядами полиць, Ханні прикипіла поглядом до одного місця, а коли Джеін та Йон У підійшли ближче, то побачили ряд з лотерейними білетами різних компаній, як приватних так і державних.

- Забудь Ханні. – поклав їй на плече руку молодий чоловік. – Ми з тобою не настільки везунчики, аби виграти хоч в чомусь.