Глава 5.

З моменту рандеву Джеін по місту та порятунку молодого гангстера минуло три дні. За цей час його стан стабілізувався, але він все ще не приходив до тями через велику втрату крові і стрес для організму. Проте він не був в критичному стані і лежав в медичному відсіку бункера.

Сама психометрик почала окручувати четвірку шкільних зірок. Тепер вони спілкувались кожного дня. Джеін здебільшого з Сухо та Чеміном який проявляв інтерес до загадкової сирітки яку його кузен міг бачити. Ханні була в тіні подруги, а парочка інших знайшли спільну мову з Лі Санхьоном. Хоча Квон Чейон трохи говорила з Джеін але все ж більше саме з донькою творчої інтелігенції. Виявилось що вони знайомі з дитинства та ходили в один дитсадок та молодшу школу. Тому їй було більш цікаво говорити з рівною ніж з Джеін.

На наступний день після їх повернення до школи, Чон Сухо попрохав пройти обстеження у свого лікаря аби той міг хоч трохи зрозуміти в чому причина її феномену. Вони сподівались знайти ключ до його лікування. Там була присутня і бабуся Сухо. Вона з нею майже не говорила а більше цікавилась словами лікаря, який поки розводив руками та не міг сказати чому Сухо міг бачити лице саме Джеін, але не міг побачити свою бабцю чи когось іншого. Головна думка була приблизно такою: «Мозок пана Чон Сухо реагує на її обличчя так, ніби воно є єдиним «нормальним» обличчям у його сприйнятті. Це виняток, який не піддається відомим медичним моделям. Принаймні на даний момент»

Так чи інакше, але вона фактично отримала свій білет у «світ». Принаймні на певний час в період навчання. А цього достатньо аби проникнути в його голову і налаштувати шестерні в свою користь.

В школі почали ходити плітки наче Джеін його «перше кохання» і його теперішня дівчина. Ніхто з елітарної четвірки ні підтверджував ні спростовував ці чутки. Їм було байдуже. Особливо Сухо котрий дійсно дивився на неї наче вже закохався.

Після школи він запропонував поїхати кудись розважитись, але вона відмовилась. Сказала що їй потрібно вчити уроки і «можливо в наступний раз». Утім, її турбували не уроки, а хлопець в її бункері який все ще не прокидався. Джеін гризла думка, що вона дарма надривала спину та витрачала медикаменти на його лікування, і що потім доведеться ще позбавлятись тіла невдалого гангстера.

Повернувшись на базу, вона відразу спустилася в медичний відсік. Ан Дже Сік лежав нерухомо, підключений до систем. Дихання рівне, але свідомість досі не поверталася. Психометрик сіла поруч, торкнулася його руки і ще раз прочитала спогади. Бійки, зрада, в’язниця, лють. Нічого нового. Вона відпустила руку і відкинулася на спинку стільця. Провела пальцем по його щоці, ніби перевіряючи якість матеріалу.

- Ти повинен вижити, Ан Дже Сік. Ти мені ще знадобишся.

Джеін встала і пішла до командного центру. Там вона відкрила свій зашифрований журнал і зробила новий запис про свого пацієнта. Закривши журнал, вона подивилася на стіну з новітніми картами Сеула.

Там знаходились позначки кольоровими «кнопками». Всі ці місця були важливим місцем концентрування не публічної чи відверто таємної інформації, або ж місцем збору впливових людей. Джеін робила ці позначки не для того щоб «не забути» а щоб мати візуальну картинку для полегшення своїх роздумів. Хоч в неї і була ідеальна пам'ять, але перестрахуватись вважала за необхідним.

Раптово на екрані монітора прийшло повідомлення від медичного блоку. Вона приєднала датчики стеження за станом свого пацієнта до загальної системи бункера. І вони говорили, що той прокинувся.

- Ну нарешті. – губи розплились в боки від задоволення. – А то я вже втомилась чекати.

Вона глянула в дзеркало, пригладила волосся та пішла до Ан Дже Сіка.

Виявилось що він не повністю прокинувся, але лише приходив до тями періодично втрачаючи свідомість знову. Все ж її препарат виявився занадто сильним в своїй дії. Утім, коли все остаточно прийшов в себе, Джеін сиділа коло нього з легкою посмішкою і напускною радістю обтираючи спітнілий лоб вологою серветкою.

- Рада що ви прокинулись. Три дні проспали.

- Де я? – хриплим голосом запитав юнак і озирнувся на сірі стіни без вікон прикрашені письменами санскриту. – Що це за місце?

- Це задня частина прибудови храму. Це буддиський храм на горі в заповіднику. – прибрехала вона продовжуючи його витирати. – Я вас знайшла в кущах і зашила рани. Можливо залишаться рани, але судячи з розмов вам не можна було в лікарню.

- Розмов?

- Якісь двоє чоловіків старші за віком рискали всюди шукаючи хлопця з татуюванням дракона на тілі і на ім’я Ан Дже Сік. Трохи пізніше я побачила криваві сліди на брущатці та пройшла по ним. Так і знайшла тебе.

- А як виглядали ті люди?

Джеін прикрила очі, роблячи вигляд що згадує, хоч історію склала ще до його одужання.

- Один був кремезним і грамом на лівій щоці, а другий невисокий і в окулярах. Хоча в нього теж був шрам невеликий на лобі.

- Ясно. – Дже Сік знав цих людей вони були бійцями ворогуючої групи і саме вони його ледь не вбили. – Дякую, що допомогла. Але чому? Чому не викликала поліцію?

- В мене було відчуття що ти можеш постраждати. Тому зробила все що могла.

- А звідки в тебе медикаменти та медичні навички? – молодому гангстеру прийшла слушна думка в голову.