Глава 3.

1 серпня 2002 р. район Куро, м. Сеул.

Після ранкового сніданку та допомоги в прибиранні території церкви Нам Джеін, Кан Ханні та їхній настоятель отець Саймон а для простого світу Кан Дже Іль, пішли допомагати в будинок для старих людей як волонтери.

Отець Саймон, попри сиву голову і проблеми зі здоров’ям, продовжував займатися тією доброчинністю, в яку щиро вірив. Останні кілька місяців він регулярно приводив своїх вихованців сюди – «доглядати за покинутими душами». Джеін завжди охоче погоджувалася. Для всіх це виглядало як прояв християнської доброти. Та насправді для неї – це лиш як ще одне робоче поле.

Будинок пристарілих «Світанок» був старою, але чистою установою. Запах ліків, вареної капусти і самотності зустрів їх ще в коридорі.

- Дякую, що прийшли, отче. – тепло привітала їх старша медсестра. – Дідусі й бабусі вже чекають.

Джеін скромно посміхнулася і вклонилася слідом за отцем Саймоном. Поруч Ханні нервово переминалася з ноги на ногу. Для неї такі візити досі були важкими – занадто багато чужого болю і багато старих людей з поганим характером.

- Не відходь від мене далеко. – тихо сказала Джеін, взявши подружку за руку. – Разом легше.

Ханні вдячно стиснула її пальці. Цей маленький жест залежності Джеін помітила і зберегла в пам’яті.

«Як мило.»

Вони розійшлися в холі. Отець Саймон пішов до чоловіків, Ханні залишилася допомагати з годуванням у загальній залі, а Джеін, як завжди, попросила дозволу почитати вголос літнім жінкам у крилі «Тихого саду».

Там було найцікавіше.

Вона сіла біля старої пані Пак – колишньої чиновниці міського управління, яка колись мала впливові зв’язки. Жінка майже не розмовляла та мало рухалась, але її очі залишалися гострими.

Джеін узяла тонку, суху руку пані Пак у свої долоні, ніби просто хотіла зігріти.

- Сьогодні я почитаю вам «Маленького принца», якщо не заперечуєте.

Поки вона читала спокійним, мелодійним голосом, її пальці легко ковзали по зморшкуватій шкірі, начебто масажуючи руки та плечі. Перед внутрішнім зором почали спалахувати уривки: хабарі, компромати, земельні ділянки в Куро, син не приїжджаючий вже шість років, таємний рахунок та скринька у банку і місце зберігання важливих документів.

Джеін ледь помітно посміхнулася. А коли читання закінчилося, вона нахилилася ближче і тихо, майже пошепки сказала:

- Пані Пак… Ви така мудра. Мені іноді так страшно, що коли я виросту, мене теж усі забудуть. Як вас забули ваші діти.

Стара жінка вперше за довгий час повернула голову і подивилася прямо на дівчинку, а вона продовжила м’яко, з легким тремтінням у голосі:

- Я хочу стати поліцейською. Щоб захищати таких людей, як ви. Але мені кажуть, що сироти не можуть нічого досягти… Ви не могли б мені трохи порадити? Хоча б, як правильно говорити з важливими людьми…

За наступні сорок хвилин пані Пак розповіла їй більше, ніж за весь попередній рік своїм сусідам та медсестрам. Майже без імен, наче від імені невідомої особи про: старі схеми, хто з місцевих чиновників досі бере і де зазвичай система «гниє» найбільше та найшвидше. Половину інформації психометрик знала і так, але їй потрібні були не тільки спогади але й розмірковування та оцінка від компетентної людини.

Джеін слухала, запам’ятовувала і час від часу ніжно стискала руку старої жінки – наче в подяці. Кожне таке «співчуття» міцніше прив’язувало пані Пак до неї.

Наступним був пан Кім – колишній викладач університету, тепер майже сліпий. Одне око повністю побіліло а інше бачило куди гірше ніж десять років тому. З ним Джеін працювала інакше, читала улюблену газету, а потім тихо запитала:

- Пане Кім, а як ви думаєте… якщо людина знає про погані речі, але не може нічого змінити – це гріх мовчати?

Старий довго мовчав, а потім почав говорити про те, що думає. Навіть без уточнюючих запитань сам вийшов на теми як влаштована місцева влада в Сеулі і сусідніх містах. Про те, хто з бізнесменів «відмиває» гроші через благодійні фонди, і хто з політиків досі тримає руку на будівельному бізнесі. Але найбільше говорив про університети та школи й проблеми в них. Старий педагог не міг не оминути таку важливу для нього тему.

Джеін гладила його по руці і виглядала так, ніби жадібно вбирає кожне слово мудрості.

Насправді вона збирала пазл.

Тим часом у загальній залі Ханні годувала діда Лі, який майже не рухався.

- Обережно… ось так. – тихо підказувала Джеін, підійшовши ззаду. – Повільніше. І дивись йому в очі. Навіть якщо він не відповідає – він усе одно відчуває і хоче трохи турботи.

Ханні кивнула. Джеін стояла поруч, поклавши руку їй на плече.

- Ти дуже добра, Ханні. Більшість людей просто проходять повз. А ти завжди відгукуєшся на волонтерство разом зі мною. Це рідкісна якість.

Дівчинка почервоніла від похвали. Джеін нахилилася ближче і прошепотіла їй на вухо:

- Колись ми з тобою зможемо допомагати ще більшій кількості людей. Але для цього треба стати більш вправними, розумними і сильнішими. Ти ж хочеш бути поруч зі мною і надалі та робити це все разом?