Глава 2.

2002 р. 6 березня, Сеул, район Куро, Республіка Корея.

Католицький дитячий притулок «Святої Агнеси» зустрів початок нового дня як завжди тихо та спокійно. Світанок тільки-но торкнувся вікон. У маленькій кімнаті на другому поверсі, яку вона ділила ще з двома дівчатами, Нам Джеін повільно розплющила очі.

Ніжно-карі, з ледь помітним бурштиновим відблиском просканували цей світ вже вкотре. Хоч їй було на вигляд лише дванадцять біологічних років та перейшла у 7-й клас, але Джеін ментально була старше.

Вона кілька секунд лежала нерухомо, слухаючи рівне дихання сусідок по кімнаті. Потім повільно, майже по-кошачому, потягнулася під тонкою ковдрою, відчуваючи кожен м’яз свого нового, ще не до кінця розвинутого тіла. Воно було легким, гнучким і досі трохи чужим, але слухняним.

Джеін сіла на краю ліжка. Босі ноги торкнулися холодної підлоги. Вона не поспішала. Ці ранкові хвилини були її особистими – єдиним часом, коли ніхто не чекав від неї «милої сирітки» якихось зайвих емоцій чи вчинків.

Повільно, зосереджено вона почала розминку: нахили голови, кругові рухи плечима, плавні випади. Не для краси. Для контролю. Кожне повторення – нагадування собі, що це тіло тепер належить їй і вона повинна його розвивати.

«Дванадцять років» - подумки повторила вона. – «Ще стільки чекати, поки тіло стане по-справжньому корисним. Хай навіть розум вже готовий, утім фізіологію не обдуриш.»

Вона закінчила розминку, швидко заправила ліжко і вдяглася в шкільну форму – темно-синю спідницю, білу блузку і темно-сірий светр. Довге чорне волосся акуратно зав’язала в хвіст. Перед маленьким дзеркалом на стіні Джеін потренувала посмішку – м’яку, сором’язливу, з ледь помітними ямочками. Ідеальний образ.

«Мила. Безневинна. Трохи самотня. Така, якій хочеться вірити.»

Коли вона вийшла в коридор, притулок уже починав прокидатися. Сестра Марія, одна з черниць, що відповідала за старших дітей, кивнула їй з усмішкою.

- Доброго ранку, Джеін. Сьогодні перший день у сьомому класі. Нервуєш?

Дівчинка опустила погляд, злегка почервоніла і тихо відповіла:

- Трохи, сестро. Але я постараюся.

- Ти завжди стараєшся. Господь бачить твоє добре серце.

«Можливо він і бачить і знає мене справжню, але ви бачите лише ілюзію в яку самі хочете вірити» - подумки посміхнулася Джеін, але на обличчі залишилася лише сором’язлива вдячність.

Після сніданку: каша, трохи фруктів і тепле молоко, вона вийшла на ранкову прогулянку територією притулку. Не пробіжка – ще замала для цього, але швидка хода з правильним диханням. По дорозі їй зустрілася пані Ім – літня волонтерка, яка приходила допомагати з садом.

- Доброго ранку, пані Ім. – широко і щиро посміхнулася Джеін.

- Ой, яка ж ти сьогодні гарненька в новій формі! – зраділа бабуся. – Вже в сьомому? Як швидко ви діти ростете…

- Дякую. Я намагаюся вчитися добре, щоб ви всі могли мною пишатися.

Пані Ім розтанула. Як завжди після таких наївних слів від дитини. Джеін знала: люди люблять, коли дитина-сирота «прагне виправдати їхні надії». Це робить їх добрішими. І сліпішими до деталей.

Повертаючись до корпусу, вона ненадовго затрималася біля старого дерев’яного розп’яття у дворі. Підняла погляд на прибитого Христа.

Всередині щось холодне і спокійне заворушилося. Вона легенько торкнулася пальцями дерев’яної руки розп’яття. На мить перед очима спалахнула картинка – чиясь давня молитва, страх, сльози і обличчя людини. Потім зникла.

Психометрія – незвична нова здатність цього тіла, але цікава так корисна.

Джеін прибрала руку і тихо прошепотіла, дивлячись на розп’яття:

- Цього разу я бачу більше за одну долю секунди. Схоже мої методи працюють та я збільшую свої можливості.

Вона розвернулася і пішла до школи, легко несучи рюкзак за плечима. Зовні — звичайна дванадцятирічна дівчинка, яка йде в сьомий клас.

Всередині – та сама серійна вбивця з Лос-Анджелесу 2050 р. «Єдиноріг» з купої інших прізвиськ, який просто прокинувся в новому тілі і схоже в паралельному світі.

Джейн Вайс не чекала, що якось дива після своєї біологічної смерті отримає «другий шанс». Але не просто нове життя з нормальним зором, але й доповнення у вигляді психометрії.

В минулому житті вона чула про відомого медіума Едгара Кейсі, який начебто володів подібною силою та підтверджень тому не було. Згідно згадок ця сила давала її власнику можливість при дотику до предмету чи живої істоти читати її спогади та емоції. І хоч з емоціями були проблеми, утім вона швидко навчилась зчитувати спогади та копирсатись в пам’яті людей, тварин і навіть предметів які взаємодіяли з ними. Крім того вона навчилась не тільки зчитувати пам'ять але навіть і стирати її. На це пішов час, але вона тренувалась і розвивала свою силу з пелюшок. Саме тоді вона і прокинулась.

Нам Джеін була єдиною дитиною в родині шкільної вчительки та водія автобусу. Молоді люди були дуже раді тому, що в них з’явилась Джеін, але з’явились непередбачувані обставини у вигляді автомобільної аварії де загинули батьки а малеча у віці одного року потрапила в дитячий притулок де досі жила.