Глава 21

Елоїза

Наступного дня довелося повертатися до занять. Життя тривало, попри все. Мені потрібно було якось довчитися ці півтора тижні, а далі... далі буде видно. Вставати з ліжка не хотілося зовсім, тіло все ще пам'ятало тепло Кайана, а серце вперто тягнуло назад, у те затишне помешкання. Але я змусила себе піднятися — тільки навчання могло хоч трохи відволікти мене від тривожних думок.

​Кайан ще не виходив на зв'язок відтоді, як зник у порталі. Я заспокоювала себе тим, що йому просто зараз не до розмов. Сама я теж не наважувалася його відволікати, раптом мій виклик застане його в небезпечний момент? Вирішила почекати до вечора, можливо, тоді він дасть про себе знати.

​Я привела себе до ладу, старанно замаскувавши сліди безсонної ночі, і ми з Мією, підхопивши підручники, попрямували на уроки поглинати знання.

​Ввечері я нарешті дочекалася довгоочікуваного зв’язку. Почути вже такий рідний голос коханого було чимось нереальним. Не потрібно чекати на магічного вісника днями — можна просто розмовляти, ніби він поруч, хоч і не бачиш його обличчя. Але мені зараз і цього було цілком достатньо.

​— Я так скучив за тобою… — пролунав втомлений голос Кайана з артефакту.

​— Я теж… З тобою все гаразд? — схвильовано запитала я, стискаючи артефакт у долоні.

​— Не зовсім. Здичавілих стає дедалі більше. Ми досі не виявили, хто саме й де труїть перевертнів. Вони з’являються в різних куточках королівства, і між нападами немає жодного видимого зв’язку. Ми вже виловили понад двадцять диких вовків, закрили їх у клітках... але протиотруту досі не знайдено, — він важко зітхнув. Я почула, як хруснули його кістки, мабуть, зі злості стис кулаки.

​— Ти обов'язково знайдеш вихід, любий, — спробувала я підтримати його, — І тоді я особисто придумаю тобі нагороду.

​— М-м-м, і яка ж це буде нагорода? — у його голосі нарешті з’явилися знайомі грайливі нотки.

​— Ну, звичайно, я. Можу навіть бантик собі кудись почепити для більшої святковості, — захихотіла я.

​— Я не проти, якщо на тобі буде лише один бантик… і більше нічого, — мрійливо промовив він. — Ідеальна нагорода.

​— У вихідні піду виберу найкращий, — засміялася я. — Який у тебе улюблений колір? Оце так дружина — навіть цього не знаю.

​— У нас усе життя попереду, щоб пізнати одне одного, кохана. А колір мені подобається зелений. Такий, як твої очі, — відповів він.

​— Добре, я запам'ятала, — тихо відповіла я. Дуже хотілося вірити, що в нас дійсно є це спільне життя, але серце все одно було не на місці. — Будь обережним, Кайане. Мені чомусь так неспокійно...

​— Усе буде добре, не хвилюйся. Я скоро повернуся по тебе, — заспокоював він мене, і в його голосі відчувалася незламна впевненість.

​— Я, мабуть, залишуся в Аменд'алі чекати на тебе, — поділилася я планами, які обдумувала цілий день. — Дорога додому довга, та й тобі все одно не можна з'являтися в Зордарі. Мілена впорається з притулком і без мене — там багато помічниць, за ці два роки все вже налагоджено.

​— Можеш переїхати в мою квартиру, — запропонував він із легким сміхом у голосі. — Я продовжив оренду ще на пів року, бо не знав, скільки часу займе «завоювання» моєї істинної пари. Ключ знайдеш під килимком.

​— Серйозно? Під килимком? — обурилася я. — А якби злодії? 

​— Там немає нічого цінного, Еллі. Навряд чи комусь настільки сильно потрібні мій посуд чи постіль. Тож чекай на мене там.

​Мені ця ідея сподобалася. Якраз хотіла знайти окреме житло і влаштуватися до артефактора на повний день.

​— Добре, після закінчення школи переїду туди. Тільки ключ завтра заберу... Килимок! Це ж треба таке вигадати... — бурчала я, чуючи, як Кайан тихо сміється на іншому кінці. Перед очима саме собою постало його обличчя з тими самими сяючими очима.

​— Кохана, мені час, — раптом посерйознішав він. — За десять хвилин зустріч із дізнавачами, а мені ще помитися треба після полювання на здичавілих. Як тільки звільнюся — обов'язково зв’яжуся. Не сумуй. Я кохаю тебе, моє яскраве сонце. Тут мені його дуже не вистачає.

​— І я тебе кохаю... Будь обережним, будь ласка. Ти мені потрібен, — відповіла я, знову ковтаючи сльози.

​— Обіцяю. Цілую тебе...

​Зв'язок перервався. Сльози, які я так старанно стримувала, знову потекли по щоках.

***

Дні потекли рікою, один схожий на інший. Лише вечори приносили радість, коли Кайан знаходив хвилинку, щоб поспілкуватися. Поки що в Азарі нічого не змінилося, і з кожним днем я чула в його голосі все більше втоми від цього замкнутого кола. Я вже забрала ключ від квартири й почала потихеньку переносити речі. Їх було небагато, тож до кінця навчання якраз встигну. Єдина велика річ — червона квітка, яку подарував Кайан. Її я вирішила віддати в зимовий сад школи. Тягати такий великий горщик по квартирам не дуже хочеться. 

Залишилося всього два дні і диплом буде в кишені. Тоді можна буде поринути в роботу, щоб голова була зайнята хоч чимось, крім тривоги.

​Подарунки в Зордар я відправила поштою, бо особисто приїхати тепер не могла. Проте з’явилася можливість частіше розмовляти з Міленою через артефакт, який я колись купила Дереку. Я розповіла їй усе: про істинність, про від’їзд Кайана і про те, що не повернуся в Зордар. Подруга була шокована, але зрозуміла мене й підтримала.

​А от Дерек уже давно не давав про себе знати, хоча раніше ми спілкувалися майже через день. Як з’ясувалося, він заручився. Мілена шепнула, що йому було соромно зізнатися — він боявся зробити мені боляче, бо думав, що я все ще щось до нього відчуваю. Довелося робити перший крок самій. Коли я повідомила йому, що вже одружена і щасливішої за мене дівчини не знайти — ми проговорили години дві, як справжні друзі.

​Новина про його наречену ледь не змусила мою щелепу зустрітися з підлогою. Мора! Спокійний, тихий Дерек і войовнича, сувора Мора... Ніколи б не подумала! Але Дерек запевняв, що з ним вона зовсім інша. Виявляється, почуття спалахнули на його дні народженні, коли вони добряче випили разом. Здогадуюся, які саме то були почуття... Я щиро побажала їм щастя, а він пообіцяв, що назавжди залишиться моїм другом.