Глава 16.1

Кайан

​Мій настрій та самопочуття були такими, наче я от-от злечу в небо. Принаймні так було, поки я йшов довгим коридором гуртожитку, і поки мене не «приземлила» директорка, яку я зустрів прямо на порозі.

​Прокляття! Та коли ж ми вже виберемося з цієї школи? З таким успіхом ми до лісу дійдемо через кілька днів. Я глибоко вдихнув і привітався з жінкою, яка, побачивши мене, миттєво сповільнила крок і увімкнула режим професійної звабниці. О Боги... Елоїза мене точно вб’є.

​— Доброго дня, пані Геделіно! — я стримано всміхнувся, заклавши руки за спину.

​— Ваша Високосте, доброго дня! Знову не очікувала зустріти Вас тут. Ви шукаєте Ізольду? Чи... можливо, мене? — вона грайливо усміхнулася, підійшовши занадто близько — майже непристойно, якщо дивитися збоку. Я ледь помітно відступив на пів кроку й уперся спиною в стіну будівлі.

​— Шукав Ізольду, але вже передумав. Згадав, що поспішаю на зустріч. Тому, якщо ваша ласка, пані Геделіно, я піду. До зустрічі, — я спробував її оминути, але вона безцеремонно поклала долоню мені на груди, зупиняючи мою втечу.

​— Ваша Високосте, може, зайдете до мене в кабінет? Мене пригостили неймовірно смачною кавою з королівства фей. Ви такої точно ще не куштували, — жінка підморгнула й облизала губи.

​Це якийсь жах. Я чую, як за дверима гуртожитку люто сопе Елоїза. Майже шкірою відчуваю її обурення та гнів. Мені кінець. Я втомлено зітхнув і подивився директорці прямо в очі.

​— Пані Геделіно, вибачте, але я справді дуже поспішаю. У мене зустріч із моєю нареченою. Вона дівчина запальна, може за запізнення влаштувати мені таке, що й уявити страшно, — я всміхнувся, але вона посміхатися перестала. Її обличчя вмить спохмурніло, ніби я особисто її зрадив.

​— У Вас є наречена? Не знала... — вона стиснула губи у вузьку лінію.

​— Ви перша, хто про це дізнався. Тож піду я. Було приємно зустрітися. До побачення! — я не став чекати на відповідь і втік, наче від найстрашнішого монстра.

​Однієї проблеми позбувся, тепер на мене чекає «цікава» розмова з моєю парою. Оскільки наш зв’язок за сьогодні зміцнішав, рівень ревнощів зараз буде просто зашкалювати.

Я вийшов за територію академії та завмер, очікуючи на свою руденьку фурію. Її не було хвилин десять. Та коли вона нарешті з’явилася, мій вовк всередині лякливо заскавучав. Елоїза виглядала розгніваною богинею: очі кидали блискавки, брови похмуро зведені до перенісся, а щелепи міцно стиснуті. Вона зупинилася за крок від мене, войовниче склавши руки на грудях.

​— Це не те, про що ти подумала! У мене з нею нічого немає. Ми бачимося лише втретє, і кожного разу вона намагається заманити мене до себе, але я не ведуся... Мене не надто приваблюють жінки її віку, — швидко проторохтів я, намагаючись випередити її гнівну тираду.

​— Тобто, коли я постарію, ти перестанеш мною цікавитися? — вона шоковано втупилася в мене. О Боги! Що за божевільний день?!

​— Ні, Еллі, ти — це зовсім інше! Ти ніколи не перестанеш мене приваблювати. Я мав на увазі інших жінок. А ти для мене завжди будеш прекрасною, ти ж моя пара! Моя половина! Я навіть зрадити тебе не здатний — мене ж власний вовк розірве! — відчайдушно намагався переконати її я.

​Вона скептично підняла брову.

— Тобто тільки страх перед вовком зупиняє тебе від зрад? — вона хижо всміхнулася.

​— О Боги, ні! — я застогнав і закрив обличчя руками. — Не тільки вовк! Я просто не можу дивитися на інших відтоді, як зустрів тебе. Я кохаю тебе, і кожна інша жінка для мене — порожнє місце!

​Раптом почувся тихий сміх Елоїзи, а в наступну мить я відчув тепло її рук, що обхопили мою талію. Я розплющив очі й побачив грайливі іскри в погляді цієї маленької жорстокої лисички.

​— Та жартую я, дурнику. Але приємно було почути, що ти мене не зрадиш і... що кохаєш, — вона ніжно притислася до мене. Я полегшено обійняв її, притулившись чолом до її чола.

​— Ти зведеш мене з розуму швидше, ніж відсутність мітки, — прошепотів я, нарешті заспокоюючись.

​— Тобі ніхто не обіцяв, що зі мною буде легко. Звикай, пухнастику мій, — вона легенько чмокнула мене в ніс.

​— Чому ці образливі слова звучать від тебе, як найкращі компліменти? Комусь іншому я б уже щось відкусив, а тебе хочеться зацілувати до безтями, — видихнув я їй у губи.

​— Тільки не тут. На нас і так уже всі дивляться. Ходімо в ліс... Там нікого немає, — прошепотіла вона у відповідь.

​— Спершу забіжимо в крамницю за солодощами, а тоді в ліс... за іншими солодощами, — прошепотів я їй на вухо і відчув, як вона затремтіла в моїх руках.

​Вона нарешті припинила опір. Вона віддалася почуттям повністю. Ще трохи і мітка назавжди з’єднає наші долі.