Глава 16

Елоїза

Щойно двері за Кайаном зачинилися, я підвелася з ліжка. Ковдра зісковзнула до моїх ніг, оголюючи тіло, але я навіть не здригнулася, прохолоди я зовсім не відчувала. Щоки горіли, а всередині все ще вирувало те полум'я, яке розгорілося за останню годину.

​Лише одна година в такому тісному контакті — і я вже зовсім інша людина. Істинна вовка... Звучить як казка з романів про кохання. Якби не цей неконтрольований потяг до нього, я б нізащо не повірила в подібну нісенітницю. Не знаю, що б сталося, якби він не розірвав той поцілунок... Тіло палало й прагнуло чогось, досі мені невідомого. Хотілося розчинитися в ньому, стати його шкірою, його диханням.

​Цей зв’язок справді вимикає мозок, натомість навстіж відчиняючи серце. І в ньому справді щось зароджується. Щось нове, ще не кохання, але дуже на нього схоже. Цей пухнастик таки переміг: він притупив мою лють, хоча й не випалив її дотла. Він правий — не можна судити всіх по діях жменьки покидьків. Серед магів та людей теж вистачає мерзотників, але ми не ненавидимо через них весь людський рід.

​Якщо Боги вирішили об’єднати наші континенти через кохання, я спробую їм довіритися. Вони вже допомогли одній феї, покаравши негідників, тож і цей спосіб примирення з перевертнями вони придумали не просто так.

На вулиці було тепло й сонячно, тож я обрала легку жовту сукню на широких бретелях довжиною міді. Щоб і під ногами не плуталася, і не зваблювала мого вовчиська голими ногами. Привівши до ладу волосся, я вийшла з кімнати якраз у ту мить, коли до нас наближалася Міа.

​Кайан стояв біля дверей, невимушено спершись плечем на стіну. Побачивши мене, він буквально засяяв, а на його обличчі розквітла така щира усмішка, що серце знову збилося з ритму.

​— Ти схожа на сонце, Еллі, — він простягнув руку і ніжно провів пальцями по моїй щоці. Від цього простого жесту по шкірі пробіг табун мурах.

​— Це що ще таке?! — спантеличено вигукнула Міа.

​Ми обоє розвернулися до подруги, перериваючи хвилинний прояв ніжності.

​— Що ти з нею зробив? Гіпноз? Чари? — Міа вперла руки в боки й загрозливо подивилася на принца спідлоба. Це виглядало неймовірно кумедно, наче маленьке кошеня ричить на могутнього дракона.

​— Заспокойся, Міа. Це не він зі мною таке зробив, а Боги, — усміхнулася я їй.

​— До чого тут Боги? — здивовано кліпнула вона очима.

​— Вони вирішили, що я — ідеальна пара для цього вовка, уявляєш? — я спостерігала за тим, як її очі стають розміром із чайні тарілки.

​— Що-о-о?! — тільки й змогла видавити вона.

​— Ми — істинна пара. Мене так «штормило» саме через непідтверджений зв’язок. Чим більше я заперечувала почуття до нього, тим сильніше мене накривало, — я знизала плечима.

​Кайан поруч задоволено мугикнув, почувши про мої почуття до нього. Я повернулася до його сяючого обличчя і грайливо показала йому язика. Він тихо засміявся і ніжно чмокнув мене у щоку.

​— Щоб мене гепнуло! Я власним очам не вірю! Я чекаю на подробиці, шановна пані! — Міа миттєво змінила шокований вираз обличчя на суворий, наче мати, що збирається повчати доньку, і рішуче склала руки на грудях.

​— Після прогулянки. Не засни — і про все дізнаєшся, — я підморгнула їй. Знаючи мою подругу, вона тепер і дві доби не спатиме, аби тільки дочекатися мого повернення.

​— Це жорстоко! Гаразд, ідіть уже. Але недовго! — вона махнула рукою і зникла за дверима нашої кімнати.

​— Мені варто її боятися, якщо я не поверну тебе до ранку? — стиха засміявся Кайан.

​— Я все чула! Ніякого ранку! — пролунав приглушений голос Міі з-за дверей. Ми розреготалися вже вдвох.

​— Йди першим, а я за тобою, — прошепотіла я, штовхаючи його до виходу з гуртожитку. — Не хочу, щоб на кожному кроці пліткували, ніби я звабила принца перевертнів. Не псуй мою ідеальну репутацію найкращої учениці школи.

​Добре, що дівчата ще не встигли повернутися з занять, і коридори були порожніми.

​— Може, твоя репутація від цього б тільки виграла? — він смішно пограв бровами. — Не кожна здатна мене звабити.

​— Ось тому й стане гірше! Майже кожна друга про це мріє, а вдалося мені. Мене ж заздрісники живцем з’їдять. Йди вже, поки нікого немає, а то підеш у свій ліс квіточки нюхати на самоті! — я штовхнула його сильніше, і цього разу він послухався.

​Я зачекала рівно дві хвилини, щоб витримати дистанцію, і рушила слідом. Проте, ще не дійшовши до виходу, почула його низький голос... і знайомий голос нашої директорки, чомусь з грайливими нотками. Цікаво…