Глава 10

Елоїза

Парк зустрів мене тишею. Вечірні тіні видовжувалися, перетворюючи знайомі дерева на химерних велетнів. Я йшла швидко, намагаючись втекти від власних думок, аж поки не помітила компанію в альтанці. П’ятеро хлопців, на вигляд трохи старші за мене, сиділи в колі, оточені пляшками й хмарами тютюнового диму.

​Я спробувала пройти повз, не привертаючи уваги, але кучерявий здоровань із неприємною посмішкою, перегородив мені шлях.

— Куди поспішаєш, красуне? Така дівчина не повинна гуляти наодинці. Ходи до нас, розважимося, — його голос був липким і огидним.

​— Відійди, — холодно кинула я, стискаючи пакунки в руках. — Мені не цікаві ваші розваги.

​Я спробувала його обійти, але він схопив мене за лікоть. Лють і огида миттєво піднялися в мені хвилею.

— Руки прибрав, поки цілі! — прошипіла я, і в моїх очах, мабуть, блиснуло щось таке, що змусило його на мить завагатися. Але моє зухвальство лише розлютило його друзів.

​— Ого, яка дика кішка! — вигукнув інший, підхоплюючись із лави. — Хлопці, допоможемо їй стати трохи лагіднішою?

​Перш ніж я встигла витягнути кинджал, на мене навалилися. Чиясь важка, смердюча долоня затиснула мені рота, перекриваючи кисень. Пакунки з подарунками випали з рук і зникли в траві. Мене підхопили під пахви й буквально потягли вглиб парку, туди, де дикий ліс починав свою територію.

​Я виривалася з усієї сили. Била ногами, намагалася вкусити ту гидку руку, що душила мене, але їх було забагато. Мене кинули на сиру землю, вкриту старим листям. Серце калатало десь у самому горлі, а паніка застилала очі туманом. Один із них навалився зверху, притискаючи мої руки до землі, а інший уже тягнувся до ґудзиків моєї сукні.

​— Зараз ми подивимося, яка ти смілива, — прохрипів той, що зверху, і я відчула його огидне дихання на своїй щоці.

​Я заплющила очі, готуючись до найгіршого. Сльози текли рікою, але я не могла навіть кричати, бо страх скував горло. ​І раптом ліс здригнувся.

​Низьке, вібруюче ричання, від якого, здавалося, затремтіла сама земля, прорізало нічну тишу. Це не був звук звичайної тварини. Це був голос первісної люті, смертельне попередження, що змусило кров у жилах застигнути.

​Хлопці завмерли. Той, що тримав мої руки, різко обернувся, і я побачила, як зблідло його обличчя. З темряви між деревами повільно виходила постать величезного вовка. Спочатку здалося, що це просто тінь, але потім блиснули очі — два розпечених золотих диски, наповнені чистою, концентрованою ненавистю.