Глава 9

Елоїза

​Два дні минули без пригод. Ну, майже. Якщо не зважати на постійне відчуття, ніби за мною стежать. Це було моторошно настільки, що я навіть почала брати з собою кинджал про всяк випадок. Спершу майнула думка, що це принц, але я одразу її відкинула. Нащо йому це? Хіба в нього мало важливих державних справ?

​Ні, це все просто наслідок морального та фізичного виснаження за останні навчальні дні. Ну, і поява вовка в школі додала стресу. Ця слабкість була дивною, вона накочувала лише в першій половині дня, перетворюючи мене на розбите корито. Дивно, що дорогою на роботу мені завжди ставало краще, а щойно я поверталася до своєї кімнати, сили знову покидали мене.

​Дістатися до сувоїв з історії перевертнів мені так і не вдалося. Наш історик, пан Дорн, заявив, що поки сам усе не вивчить і не систематизує, до загального доступу матеріали не потраплять. Тож я досі нічого не знала про магію пухнастих і про те, чому моє тіло так дивно реагує на одного конкретного вовка.

Сьогодні неділя, і Міа твердо вирішила витягти мене в місто. По-перше, треба було купити подарунки для рідних перед поверненням додому, а по-друге — подруга просто не могла більше бачити, як я кисну в чотирьох стінах.

​— Еллі, ти якась не така останнім часом. Бліда, наче привид. У тебе точно нічого не болить? — стурбовано запитала Міа, коли ми присіли за столик у невеликій кав'ярні, де готували божественне морозиво.

​— Усе добре. Мабуть, ти мала рацію — не варто було так фанатично занурюватися в навчання без відпочинку, — я коротко всміхнулася їй, відправивши до рота першу ложку холодного десерту. М-м-м, смакота...

​— Як думаєш, принц уже звалив звідси? — обережно поцікавилася вона, уважно спостерігаючи за моєю реакцією.

​— Звідки мені знати? І мені, чесно кажучи, байдуже. Хай хоч на місяць полетить і виє там цілодобово, — спокійно відгукнулася я.

​І я не брехала. Саме в цю мить мені було напрочуд добре. Слабкість раптово минула, пульсація у скронях зникла, а серцебиття нарешті вирівнялося. Мені стало так легко, що навіть згадка про перевертня не викликала звичного роздратування. 

Ми просиділи так години дві, теревенячи про всякі дрібниці. Аж раптом Міа підскочила на місці, ледь не перекинувши стіл.

​— Ой, я зовсім забула! Мама мала відправити магічного вісника і буде чекати на швидку відповідь. Мені треба негайно повертатися. Ти зі мною? — перелякано запитала вона.

​— Ні, біжи сама. Я хочу ще прогулятися до нашого улюбленого парку, давно там не була. Не хвилюйся, я скоро повернуся, — заспокоїла я її.

​Міа кілька мить боролася з собою, але страх перед матір’ю переміг. Мама у неї жінка сувора, навіть на відстані стежить за донькою, наче дізнавач у підземеллях. Кожної неділі вона влаштовує справжній допит: де була, з ким розмовляла, що їла. Бідна Міа.

​— Добре, тільки будь обережна! Не влізь нікуди! — вигукнула подруга, послала мені повітряний поцілунок і швидко зникла, прихопивши пакунки із подарунками.

​Я дістала свої згортки. Поки що їх було лише два: один для Дерека, інший для Мілени. Еріку я ще не придумала, що подарувати. Розгорнула папір на подарунку Дерека. Це був новий винахід — артефакт зв’язку. Тонкий металевий прямокутник із камінцями, кожен з яких можна було налаштувати на конкретну людину його енергією. Натискаєш на потрібний камінець і розмовляєш так, ніби співрозмовник стоїть поруч. Я віддала за цю річ зарплатню за два місяці, але не шкодувала. Такі штуки щойно почали з’являтися у крамницях, і завдяки Флінту мені дісталося одне з перших замовлень.

​— Дереку має сподобатися, — прошепотіла я собі під ніс, ніжно усміхаючись своїм думкам.

​— Хто такий Дерек? — раптом пролунав за моєю спиною глибокий знайомий голос.

​Тільки не він… Усередині все похололо. Весь мій гарний настрій випарувався за секунду.

​— А тобі яке діло? — я повільно обернулася.

​Кайан стояв зовсім близько. Цього разу на ньому не було офіційного костюма, лише проста світла сорочка та темні штани. Він виглядав жахливо: змарнілий, з темними колами під очима, шкіра неприродно бліда. У нас що, одна й та сама хвороба на двох? Хоч би не сказ…

​— Просто цікаво, хто заслужив такий дорогий подарунок і таке ніжне звернення від тебе, — він важко зглитнув, наче слова дряпали йому горло.

​— Дерек — мій близький друг і моє перше кохання, — задиркувато відповіла я, дивлячись йому прямо в обличчя. — Я задовольнила твою цікавість?

​Кайан зблід ще більше, якщо це взагалі було можливо. Його щелепи та кулаки миттєво стиснулися, а очі спалахнули таким яскравим жовтим вогнем, що мені на мить стало ніяково. Зачепило? Невже принц ревнує?

Він мовчки обійшов мене і сів навпроти — на те саме місце, де щойно сиділа Міа. Кайан дивився на мене спідлоба, зосереджено барабанячи пальцями по столу. Нервує наш пухнастий... Цікаво, а чи махав би він зараз хвостом, якби перетворився на звіра? Я уявила цю картину, як грізний принц-вовк, що розлючено гамселить хвостом по підлозі, і мимоволі пирснула від сміху.

​Принц здивовано підняв погляд, вигнувши брову.

— Що тебе так розсмішило? — похмуро запитав він. 

​— Якщо скажу, ти точно мене стратиш, Ваша Високосте, — насмішкувато відказала я.

​Чомусь мені стало неймовірно легко. Хотілося співати, танцювати, а ще краще — добряче покепкувати над цим похмурим вовком. Подивимося на його витримку. Цікаво, через скільки хвилин він не витримає і покаже свою справжню сутність монстра? Ризиковано? Так. Але тоді я нарешті буду впевнена на всі сто: з ними не можна мати жодних справ. Навіть якщо в цього конкретного монстра така бісівськи гарна мордочка.

​— Я вже казав, що ніколи тебе не ображу. Якби ти вислухала мене, я б давно пояснив чому, — відповів цей кудлатий.

​— Якби ти не був таким твердолобим, то вже б зрозумів: мені байдуже на тебе, на твої слова й твої пояснення! Припини мене переслідувати. Відчепись! — прошипіла я, нахиляючись до нього майже впритул, щоб цікаві вуха за сусідніми столиками нічого не почули.