Глава 7

Кайан

​Я ледь дочекався ранку, щоб полетіти до школи. Мені нестерпно хотілося побачити мою злючку, не лише через власне бажання, а й тому, що цього вимагав зв’язок істинності. Наш магічний вузол уже почав затягуватися і чим довше пара не визнає зв’язок, тим гіршим буде фізичне самопочуття обох. А попереду ще довгий шлях. Їй потрібно закохатися в мене по-справжньому, бо лише щире почуття викличе появу мітки, яка нарешті принесе полегшення. Мій вовк усередині скулив і дряпався, вимагаючи знову відчути запах дівчини.

​Швидко прийнявши душ і вдягнувши офіційний костюм, я вибіг зі своєї орендованої квартири. Я навмисно відмовився від пропозиції короля оселитися в палаці, бо мені хотілося побачити справжнє життя звичайного народу цього мальовничого континенту. За цей тиждень я обійшов маленькі таверни, побував на галасливих ярмарках, вивчив кожен затишний парк. Мені подобалося спостерігати за цією метушнею та неймовірною яскравістю барв, що так відрізнялися від темного Азару. Вдома переважно ллють дощі, а небо майже завжди сіре й непривітне. Тут же всюди снували феї з мерехтливими крилами, усюди панувала магія та цвіли дивовижні рослини.

​Вчорашнє свято справило на мене глибоке враження, навіть якщо не брати до уваги зустріч з істинною. У нас теж є Свято Сонця, але його не святкують із таким розмахом. Лише набожні перевертні ходять у храми благословляти Богів за дароване життя, просячи більше світла та довгих років. Потім — тиха вечеря в родинному колі та скромні подарунки.

​Які ж ми різні… Але, щиро кажучи, тут мені подобається значно більше, ніж на батьківщині.

До школи я добіг хвилин за п’ятнадцять. Перевівши подих, зайшов усередину й одразу зіткнувся на порозі з директоркою, вона якраз збиралася виходити. Ми познайомилися ще тиждень тому, коли я влаштовував сюди Ізольду.

​— Доброго ранку, Ваше Високосте! — звернулася до мене жінка, жадібно ковзаючи поглядом по моєму тілу. — Не очікувала вас тут побачити. Ви ж, здається, мали сьогодні вирушати додому?

​Пані Геделіна Келінс ще минулого разу надто демонстративно проявляла до мене інтерес, навіть запрошувала на вечерю до себе додому. Я ввічливо відмовився, пославшись на від’їзд в Азар та купою справ перед ним. Вона, безперечно, була вродливою: магиня вогню середнього рівня, довге світле волосся, блакитні очі... Ледь помітні зморшки вказували на те, що їй близько п’ятдесяти. Маги живуть майже стільки ж, скільки й ми, тож вона була в самому розквіті сил, але в мої двадцять п’ять мене вабили дівчата зовсім іншого типу.

​— Вітаю, пані Геделіно! — я усміхнувся своєю найбільш офіційною усмішкою. — Плани змінилися, мені довелося затриматися. Чи можу я просити у вас дозволу провідати мою підопічну? Хотілося б переконатися, що вона не передумала. Самі розумієте, у сімнадцять років бажання змінюються швидше за вітер.

​Я збрехав, навіть оком не змигнувши. Ізольда була останньою людиною... точніше, ведмедицею, про яку я зараз думав.

​— Звісно. Ви тут бажаний гість. Шкода, що не можу супроводити вас особисто, бо катастрофічно спізнююсь до департаменту освіти. Але буду щаслива, якщо заскочите до мене іншим разом, — вона грайливо підморгнула. Я зробив вигляд, наче не помітив цього жесту.

​— Дякую. Якщо знайду вільну хвилинку, то обов’язково, — відповів я максимально офіційним тоном.

​— Буду чекати з нетерпінням. Дівчата зараз на уроках. Початковий клас, де навчається ваша підопічна — останній у кінці коридору. До побачення, Ваша Високосте, — майже промурчала жінка.

​Я важко зітхнув, силоміць натягнувши ввічливу усмішку на обличчя.

​— Ви дуже люб'язні, пані Геделіно. На все добре, — швидко промовив я і майже втік від неї вглиб коридору.

Я вирішив спершу все ж поговорити з Ізольдою, на випадок, якщо директорка згодом її розпитуватиме. Прямуючи в кінець коридору, я почув дзвоник. Перший урок закінчився, і дівчата почали висипатися з кабінетів. Побачивши мене, одні втискалися в стіни від страху, інші — розглядали з неприхованим інтересом. Навіть не знаю, що з цього гірше.

​— Ваша Високосте, щось трапилося? — перелякано запитала ведмедиця, щойно мене побачила.

​— Ні, нічого, не хвилюйся. Просто хотів дізнатися, як ти влаштувалася та чи не передумала повертатися, — відповів я, відводячи її подалі від цікавих очей та вух.

​— Все добре! Мені тут подобається. Дівчата не ображають, навпаки — я в центрі уваги. Стільки питань, ви навіть не уявляєте! Я зроду стільки не розмовляла, — засміялася дівчина.

​— Не здивований, — я мимоволі всміхнувся їй у відповідь. — Якщо щось трапиться, негайно повідом через артефакт зв’язку, який я тобі залишив.

​— Так, я пам'ятаю. Дякую, що взяли мене з собою, — Ізольда раптом опустила погляд. — Батьки хотіли насильно видати мене заміж за огидного мені ведмедя. Він не моя істинна пара, а я вирішила: піду під вінець лише за наявності цього зв'язку.

​— Я тебе розумію і цілком підтримую. Хто знає, можливо, ти зустрінеш його саме тут, — підбадьорливо сказав я. — Я залишуся у Форенсі ще на деякий час, тож звертайся, якщо виникнуть проблеми.

​— Дякую, Ваша Високосте! — з вдячністю промовила вона, а її очі радісно засяяли.

Пролунав дзвоник на наступний урок. Ізольда махнула рукою і побігла до кабінету разом з іншими дівчатами. За мить я залишився один у порожньому й тихому коридорі.

​Я глибоко вдихнув, і мої легені миттєво заповнив знайомий аромат. Навіть серед сотень інших запахів я б упізнав цей — запах моєї істинної. Він йшов звідкись із середини коридору. Я підійшов ближче до дверей і прислухався. Чоловічий голос почав розповідати історію мого народу, зачитуючи саме ті сувої, що я привіз із собою.

​Аж раптом я почув її солодкий голос. Вона запитувала, чи вміють перевертні причаровувати...

​Серце пропустило удар. Отже, вона вже почала відчувати наш зв'язок? Її мозок шукав логічне пояснення тому, що коїться з її тілом. Мій вовк переможно загарчав десь глибоко в підсвідомості. Піддавшись миттєвому імпульсу, я, навіть не замислюючись, відчинив двері й увійшов до кабінету.