Глава 6

Елоїза

Ранок почався занадто раптово, ніби я взагалі не заплющувала очей. Відчуття було таке, наче я щойно провалилася в сон і мене одразу ж висмикнули назад. Через це в усьому тілі розлилася шалена втома. Мабуть, надто перенервувала вчора.

​Але що поробиш — навчання чекає. Було б прикро отримати догану всього за місяць до випуску. За два роки я не прогуляла жодного заняття, навіть коли горло дерло так, що важко було дихати, а нежить заважала думати. Отже, і сьогодні доведеться змусити себе встати.

​— Міа, ти спиш? Нам на уроки, — прохрипіла я спросоння. Голос звучав чужо й надтріснуто.

​— Встаю… — Міа гучно позіхнула й нарешті сповзла з ліжка.

​Я зробила над собою зусилля і теж піднялася. Світ навколо хитнувся, голова злегка закрутилася. Коїться щось незрозуміле, і я щиро сподіваюся, що це не початок якоїсь хвороби.

​— Мене наче карета переїхала, — простогнала я. — Певно, через той вчорашній забіг. Ти як почуваєшся?

​— Як завжди: спати хочу, але більше нічого. Може, залишишся сьогодні? Я скажу вчителям, що ти захворіла, — стурбовано запропонувала подруга.

​— Ні, не треба, все гаразд. Зараз прийму душ, і стане легше, — я витиснула з себе усмішку.

​— Добре, я тоді зроблю каву, — вона пішла до столу, а я попленталася у ванну.

​Після гарячої води справді трохи полегшало, але дивна слабкість нікуди не зникла. Трясця, мені ж сьогодні ще на роботу до артефактора, а я почуваюся як розварений овоч. Треба якось зібратися докупи.

За пів години ми вже сиділи за партами. Першим уроком була література. Цю тему я вивчила самостійно, тому не надто вслухалася в слова вчительки. Я сиділа біля вікна, де яскраво світило сонце, даруючи приємне тепло, але насолодитися спокоєм не давало власне тіло. Його реакції сьогодні мене лякали: по шкірі раз у раз бігали сироти, мене то кидало в жар, то проймало холодним потом, а іноді раптово перехоплювало подих. Напевно, варто зайти до цілителя. Може, підхопила вчора в натовпі якусь заразу? Тільки цього мені не вистачало.

​Наступною була історія. Цього уроку я чекала з нетерпінням. Горен Дорн, наш історик, зайшов до кабінету рівно в ту секунду, коли пролунав дзвоник. Це був чоловік середнього віку, невисокий, із каштановим волоссям, густо пересипаним сивиною. Він був звичайною людиною, але його справжня магія крилася в знаннях. Здавалося, не існувало питання, на яке він не знав би відповіді. Вчитель так захопливо подавав матеріал, що навіть найбільші ледарки на його предметі ставали відмінницями.

​— Вітаю, пані! Сьогодні ми продовжуємо тему перевертнів. Нам щойно передали сувої з їхньою справжньою історією, тож слухайте уважно. Обіцяю, буде цікаво, — він усміхнувся, обводячи поглядом клас. — Отже, континент перевертнів за розмірами значно менший за наш, десь удвічі. Спершу вони жили в лісах, майже як дикуни, більшу частину часу проводячи в тілі звіра. Але поступово почали розвиватися, будувати міста й створювати цивілізацію. Наразі населення повноцінних перевертнів налічує близько трьохсот тисяч. Ще біля тридцяти тисяч — це звичайні люди з рисами перевертнів, але без звіра всередині. І за останні роки саме такі діти у них з’являються.

​— Так, пані Вейлі? — звернувся він до мене, коли я підняла руку.

​— Чому саме народжуються такі діти? Я думала, що вони всі — звірі, — озвучила я питання, яке мене зацікавило.

​— Так трапляється, коли пара перевертнів просто створює сім’ю без істинності. Раніше зустріти свою пару не було рідкістю, але останні роки істинні союзи серед перевертнів зникли, — сумно пояснив вчитель.

​— Можна ще одне? — я завагалася, але все ж запитала те, що не давало мені спокою відучора: — Чи володіють вони магією і чи можуть якось впливати на іншу істоту чарами? Причаровувати, наприклад?

​— Цікаве питання… — почав Горен, але його перервав звук дверей, що відчинилися.

​Уся увага миттєво переключилася на гостя. Коли я побачила, хто саме зайшов, у мене в очах потемніло. Це був той нахабний принц власною персоною. Він усміхався на всі свої тридцять два, чи скільки там у них зубів, а його погляд одразу знайшов мій. Мене миттєво кинуло в жар. Наче по венах замість крові потекла розпечена лава. По кабінету прокотилася хвиля захоплених дівочих зітхань.

​— Вибачте, що перериваю, — промовив він, не відриваючи від мене очей, але зрештою ввічливо повернувся до вчителя. — Я проходив повз і почув, що у вас тема про мій народ. Вирішив приєднатися. Книги — це добре, але почути відповіді від живого представника Азару, думаю, буде значно пізнавальніше. Відповім на будь-які запитання.

​— Так, звісно, це велика честь для нас. Проходьте, Ваше Високосте, — вклонився ошелешений професор. — Дівчата, знайомтеся: наслідний принц Азару — Кайан Варг.

​У кабінеті запала мертва тиша. Здавалося, дівчата навіть дихати перестали, приголомшені його появою. Але затишшя тривало недовго. Далі почалося справжнє божевілля. Питання посипалися градом, одне безглуздіше за інше: як проходить перша шлюбна ніч? В якому тілі це відбувається — людському чи звіриному? Чи їдять вони сире м'ясо? І чи мають їхні звірі окремі імена, як у домашніх тварин?

​Принц стояв посеред класу, і в його широко розкритих янтарних очах читався справжній шок. Певно, він уже встиг тричі пошкодувати, що переступив поріг цього кабінету. Я прикрила обличчя долонею, ледь стримуючи сміх. Цей вираз цілковитої розгубленості на його мужньому обличчі я запам’ятаю надовго.

​Він наче відчув мої веселощі й миттєво перевів погляд на мене. За частку секунди принц опанував себе, і на його обличчя повернувся звичний хижий вираз із ледь помітною усмішкою. Мене наче крижаною водою облило — сміх як вітром здуло, а по спині знову пробігли сироти. 

​— Давайте по черзі, милі пані! — невдоволено вигукнув професор, грюкнувши долонею по столу, щоб втихомирити натовп. — Спочатку Елоїза. Пані Вейлі, повторіть своє запитання, я не встиг на нього відповісти.