Глава 4

Не знаю, скільки ми бігли, але боки почали нестерпно колоти від сміху та задишки. Ми зупинилися в парку, щоб перевести подих. Тут теж було повно народу, а отже — легше загубитися. Люди танцювали під музику, що лунала зі спеціального музичного артефакту на стовпі. Ще один винахід з іншого світу. Цікаво, скільки та дівчина на цьому заробила?

​— Елоїзо, навіщо ти його провокувала? — як тільки адреналін трохи вщух, Міа почала сердитися. Це був поганий знак. Коли вона називала мене повним ім’ям, це означало крайню ступінь люті. — Сама ж казала, що вони монстри, то навіщо дражнити хижака?

​— Ти перша почала! Якби не тикнула в нього пальцем, я б і не помітила. Мене більше цікавила вистава, а не розглядання чужих мені створінь, — обурено відповіла я.

​— А якщо він нас знайде і влаштує прочуханку? — вона схрестила руки на грудях і скептично підняла брову.

​— Не знайде. Здалися ми йому... — я теж склала руки, копіюючи її позу.

​— Не сваріться, дівчатка. Я не збираюся вас їсти, — неочікувано зовсім поруч пролунав глибокий чоловічий голос із нотками веселощів.

​Міа вмить зблідла, дивлячись мені за спину. Від вібрацій цього голосу в мене по шкірі пробіг табун мурах, а волосся дибки стало. Здається, я догралася.

​Я повільно повернула голову. Наші обличчя опинилися надто близько, я відчула його теплий подих на своїй щоці. У його янтарних очах переливалися золотисті цяточки, схожі на дорогоцінне каміння у променях призахідного сонця. Він уважно роздивлявся мене, а потім його ніздрі ледь помітно затріпотіли, наче він принюхувався. Раптом його зіниці розширилися, а погляд став шокованим і спантеличеним. Що з ним не так?

​— Хто б тобі дав. Вдавився б тільки, пухнастику, — я вчасно опанувала себе і задиркувато прошепотіла йому прямо в обличчя. Так, я справді божевільна.

​Він повільно розплився в широкій усмішці, від якої став ще вродливішим. Краще б він цього не робив, бо мене миттєво кинуло в жар і наче світ на мить завмер.

​— З’їсти не зможу, а от покусати — без проблем, лисичко, — відповів він м’яким, майже солодким голосом, що зовсім не пасував такому хижакові.

​— Не боїшся отруїтися? — я насмішкувато глянула на нього. — І не називай мене так! Я не маю нічого спільного з твоїм народом.

​— Це правда. У наших лисиць немає настільки дивовижних зелених очей, — промовив він із неприхованою ніжністю. Нахабна морда!

​— Що тобі треба? — я вирішила ігнорувати комплімент, хоча всередині чомусь розлилося дивне тепло. — Вибачатися не збираюся, тож іди, куди йшов.

​— Піду. І навіть обіцяю нічого не робити з тобою за твій гострий язичок, — він на мить замовк. — Якщо подаруєш мені один танець прямо зараз.

​Що він верзе? Танець? Це якась пастка?

​— Іди до біса, вовчику! — проричала я. Це починало дратувати.

​— Боїшся, що мої блохи перестрибнуть на твою руду копну? — насмішкувато запитав він. Отже, він таки все чув. Дідько.

​— А вони в тебе справді є? — виклично запитала я.

​— Не знаю. Можеш перевірити під час танцю. То як? Чи ти лякливе зайченя? — він широко усміхнувся, відверто беручи мене «на слабо».

​— Пф, я тебе не боюся, блохастику. Якщо ти після цього зникнеш з моїх очей, то пішли! — я вхопила його за руку і сама потягла до імпровізованого танцмайданчика.

​Міа так і залишилася стояти з роззявленим ротом, не в силах промовити жодного слова.

Як тільки ми увійшли в коло танцюючих, музичний артефакт саме змінив мелодію: замість швидких бубнів залунали глибокі, тягучі звуки віолончелі та флейти. Це був старовинний танець, де партнери мають рухатися в унісон, майже не розриваючи контакту.

​Я очікувала, що він буде незграбним, ну як і належить дикому звіру. Але вовк рухався з грацією досвідченого танцюриста. Він поклав руки мені на талію, і крізь тонку тканину сарафана я відчула, наскільки його долоні гарячі. Це був справжній вогонь, що обпікав шкіру крізь одяг.

​Я невпевнено поклала руки йому на плечі. Мої долоні здавалися зовсім крихітними на фоні його широких та міцних м’язів. Плечі були твердими, наче скеля, але такими ж гарячими, як і долоні на моїй талії. Цей жар відчувався навіть крізь цупку тканину його костюма, збиваючи мене з пантелику.

— Ти надто напружена, — прошепотів він мені над самим вухом. — Розслабся. Я не кусаюся… поки мене не попросять.

Я хотіла вколоти його у відповідь, але подих перехопило. Кудись моя сміливість втекла. Навколо нас утворилося порожнє коло: люди розступалися, здивовано й похмуро позираючи на нашу дивну пару. Руда дівчина в білому сарафані та високий срібноволосий чужинець у чорному — ми виглядали як сонячний день та місячна ніч, що раптово зіткнулися в сутінках.

​Він повів мене в танці. Його рухи були владними, але дивно обережними. Кожного разу, коли мелодія змушувала нас ставати ближче, я відчувала аромат його шкіри, схожий на хвойний ліс після дощу, мускус та щось небезпечно солодке. Мій мозок кричав: «Це ворог! Тікай!», але тіло зрадницьки відгукувалося на кожен його жест. Може, він вміє причаровувати? Бо його хижі очі невідривно стежили за мною, наче намагалися запам’ятати кожну родимку на моєму обличчі.

​— Чому ти так дивишся на мене? — запитала я, намагаючись зберегти голос твердим, хоча серце гупало в ребра, як навіжене.

​Він не відповів одразу. Його янтарні очі сканували моє обличчя, затримуючись на губах.

​— Дивлюся, бо не можу відвести погляд, — нарешті тихо промовив він, і в його голосі більше не було насмішки. Тільки дивне, майже болюче здивування. — Не очікував зустріти таку, як ти.

​— Яку саме? — здивовано спитала я.

Замість пояснень він крутнув мене навколо себе і різко притягнув назад, притискаючи спиною до своїх грудей. Я відчула, як швидко б’ється його серце, наче в грудях у нього справді сидів величезний звір. На мить мені здалося, що наші серця збилися в один ритм, підхоплені магією танцю.

​— Хто ти такий? — вирвалося в мене.