Єдине, що я пам'ятаю

Сніг...

Це єдине, що я пам'ятаю.

З неба повільно падали сніжинки. Вони не те що кружляли - танцювали. І мої очі хотіли запам'ятати їх усі.

Одна сніжинка впала мені на носа. Яка ж вона гарна! Неповторна! Кожна грань її ідеальна, правильна, без жодних недоліків...

Місяць... Він такий великий, яскравий... Він дивився на мене так, ніби хотів забрати мене кудись. не знаю куди, але, напевно, далеко-далеко.

Потім у очах усе поплило... Нічого не можна було побачити...

Потім було світло... Не так багато - але відчути можна.

- Ідіть сюди! - почувся голос. - Тут людина... Ще жива...

Далі було світло...

У моїй голові з'явилася картинка. Я в машині. У руках кермо. Попереду дорога. За вікном падає сніг. У салоні музика. Повертаю ліворуч. І тут... світло від фар вантажівки засліпило мені очі. Бах!

Розплющую очі... Світло... Воно то ставало темнішим, то світлішим. Це що, лампи? Вони ніби вишукувались в один ряд. Мене трохи погойдує... Мене, напевно, кудись везуть.

- Швидше, швидше! У реанімаційну! Пацієнт...

Це був чийсь голос. Він з'явився нізвідки... І пропав нікуди...

Потім була темрява...

Мене розбудило світло лампи. Такої маленької й такої тьмяної. Я в якійсь кімнаті... Біля моїх вух щось пищить.

А за вікном йде сніг. Такий білий... Такий холодний... Такий ідеальний... Він падав. Падав. Падав...

І Місяць... Він також там був. Він ніби підійшов до мене... Простягнув у кімнату свої промені. Вони були схожі на руки. Людські. Вони схопили мене.

Місяць посміхнувся... І...забрав мене...