Глава 5. Остання зустріч (Зберігач)

Стільки років пройшло, а я ще не звик прощатись з власниками. І от зараз, стоячи перед Жаданою, не знаю як сказати, що мені вже час йти.

- Жадана, нам треба серйозно поговорити. – починаю, а сам не готовий до цих розмов.

- Так, Хорсі. Про що? – вона посміхається і обертається до мене.

- Мені вже час. Наша домовленість закінчилась і мені потрібно повертатись до інших. – говорю на одному подиху і сам дивуюсь від власного голосу. Він вперше в житті тремтів. Схоже, це перший власник, до якого я так прив’язався.

Ми стоїмо мовчки, дивлячись один на одного і це мовчання тяжче за тортури. Ось чому вона мовчить? Хоча знаю відповідь, але все одно не можу чути цю тишу!

- Жадана… - вимовляю одними губами і роблю крок назад.

- Хорсі… Дякую тобі. – вона посміхається так щиро, що мені навіть важко стає. Так не хочеться йти, але час біжить. – Дякую за все.

Вона швидко скорочує відстань між нами і обіймає, так міцно, як тільки може, а я просто застиг. Застиг на деякий час просто насолоджуючись. За цей час вона стала для мене набагато більше, ніж просто власник, вона стала моєю сім’єю.  Посміхаючись, я, нарешті, наважуюсь обійняти її у відповідь.

- Жадана, ти неймовірна. – вимовляю і трішки відсторонюсь. Дивлячись їй в очі, заправляю її пасмо за вухо. І ще раз обіймаю. – Я сумуватиму за тобою.

- І я…

Все що чую, коли розчиняюсь просто в її обіймах. Ну і нехай, зате це найкращі хвилини, що я провів за стільки століть.

Опиняюсь я вже посеред замку. Біля вікна, як завжди, стоїть Селеста, а біля трону розліглась Кеті.

- Всім привіт!

Вимовляю і роблю кроки назустріч. Селеста обертається і посміхаючись на всі 32, підходить до мене.

- Привіт! Рада, що ти так вчасно з’явився. До речі, гарна робота. Хлопець повернувся додому, а Жадана тепер може більше не хвилюватись за нього і спокійно жити своїм життям.

- Так, добре що її друг повернувся, але нащо було це все? – питаю, натякаючи на свою появу в житті дівчини.

- Розумієш…

Селеста тяжко зітхає, відходить і йде в коридор, а я за нею. Не хочу пропустити і слова. Я чудово пам’ятаю навіщо нас створили, але не розумію нащо ось такі «сюрпризи». Цьому має бути пояснення!

- Тож почнемо з того, що у всіх зберігачів залишився лише один власник. Він був в тебе тільки що.

- Не зрозумів. – Кліпаючи, намагався зрозуміти сенс слів, але щось тільки більше заплутався.

- Як тобі це пояснити. Коли Вальтер «розкидав» всіх вас по світу, це було не просто так. Я ще до кінця не знаю навіщо, але точно не для розваг. Єдине, що точно пам’ятаю, він казав, що ви з’явитесь коли знайдете останнього власника. Жадана була тою останньою власницею для тебе, щоб ти зміг з’явитись і допомогти. – вона замовчала і, подивившись мені прямо в очі, продовжила. – Тож… У кожного з вас була якась мета. У Танзі – допомогти створити щось неймовірне. І він допоміг. Його власниця – геній. Створила робота, якого і від людини не відрізниш. А у тебе. – вона знову зупинилась і зітхнула. – Як би то дивно не звучало, але хлопець все одно би поліз в ту квітку, коли вона була зачинена, був би ти, або ні. Але завдяки тому, що ти був поряд з дівчиною, ти не тільки врятував хлопця, але і зміг допомогти знайти вихід з цієї ситуації. Як би дивно не звучало, але ми не знали як знайти того, хто увійшов в портал не за часом. А зараз знаємо. Тож, як ти бачиш, у кожного з вас було якесь завдання. Те, що ваші власники знайшли свою другу половинку, це теж ваша заслуга. Ось…

- Дякую… - все що промовив, але коли зловив здивований погляд, пояснив, - Завдяки цьому я зміг стати щасливим. Був з тою, що стала для мене всім. Дякую… - посміхнувшись, підійшов і обійняв дівчину. – Дякую тобі…