Глава 3. Наше щастя (Жадана)

З’явившись в будинку, я намагалась заспокоїтись. Щоки палали, а серце вистрибувало з грудей. В голові все ще лунали його слова. Це ж було зізнання в кохані? Чи не так? Хотіла б знати відповідь, але все що залишалось, це притулитись до стіни і обережно сісти на підлогу, намагаючись привести до ладу всі думки. Але всі думки були лише про нього і про ці слова. Їх вгамувати не вдавалось, а серце билось як навіжене. Це почуття? До нього? Але… ми не знайомі навіть нормально, то звідки? Дивлячись перед собою, я лише посміхнулась і все таки зізналась самій собі, що це те саме кохання, до нього, таємного незнайомця.

Та наступні всі мої думки перервав мій любий зберігач, який вийшов з кімнати і, сів навпроти, одразу запитав.

- Це що за розмова була? – він був якийсь нервовий? Не могла зараз до кінця зрозуміти, бо серце калатає ще і досі, як навіжене. В сто разів швидше, ніж зазвичай.

- Розмова як розмова. А ти взагалі як про неї дізнався? – намагаючись заспокоїтись, швидко відповідаю. Все тіло приємно тремтить від однієї згадки про нього. Не можу заспокоїтись після нашої зустрічі. Кохаю його. Кохаю і крапка. Не буду я себе вмовляти і намагатись відмовитись. Звісно ми не знайомі. Я навіть не знаю, як його звуть. Але ці почуття говорять за себе. Мені подобаються ці почуття і я від них ніколи не відмовлюсь… Не дивлячись навіть на деякі труднощі… наступного разу я тікати не буду від нього. Хочу поговорити з ним, почути знову той голос, що полонив до глибини душі.

- Просто, талісман з тобою, а через нього я все бачу і чую, так що… - він розвів руками і перевів тему. - Якщо то була розмова, то я балерина. – уважно дивлячись в мій бік, констатував цей факт. Саме констатував, бо це була розмова.

- А ти дійсно балерина? Не знала. Хоча скоріше балерун. Ти ж хлопчик. – посміхаючись, я дивилась в ці сріблясті очі і намагалась зрозуміти, чому раптом Хорсі так дивно реагує на всі наші розмови.

- Найшла до чого докопатись. – закотив очі і піднявся, після чого пройшов на кухню. – Я тобі їсти приготував. Їж і лягай спати. Тобі спати потрібно, а то талісман тебе раптом ще покличе.

І я не могла не погодитись. Талісман і дійсно в останній час почав проявляти активність і іноді без попереджень викликає. Яскраве світло і все я вже вдома. Але сподіваюсь, хоч це дасть змогу знайти Ігнатія. Де ж ти мій любий друже?…

Наступного ранку я вже вкотре опиняюсь посеред кімнати, намагаючись перевести дихання. Сьогодні талісман знову відреагував на появу Ігнатія. І мені навіть вдалось трішки побути в тому місці, де його знайшли. Це був взагалі паралельний вимір!

Опинились ми з Хорсі на планеті Міралія, скоріш за все на найвіддаленішому острові. На ньому були розташовані п’ять будинків, а десь вдалечині виднівся маяк. Ми озирнулись і вирішили оглянути місцевість, в надії знайти Ігнатія. Години пошуків не дали результатів і вже не сподіваючись, щось знайти, просто стали чекати, але тут раптом Хорсі звернув мою увагу на браслет, що відблискував з-під кущів. Взявши браслет я його оглянула і побачила ініціали. «Це Ігнатія» - вигукнула я і обернулась, але в ту же мить ми зі зберігачем опинились в нашому домі. І те що браслет залишився в моїй руці, не аби як радувало мене, тому поклав його в шухляді, вирішила взяти мапу світів і проаналізувати на яких планетах ми вже були, але….

Не пройшло і пів дня, коли в дзвінок подзвонили. Не розуміючи, хто це може бути, особливо зважаючи на те, що про цей будинок взагалі нікому не відомо, все таки прийшлось відчинити, щоб хоч дізнатись хто і навіщо прийшов сюди.

Відчинив двері, застигла. Передімною стояв той самий незнайомець. Тілом одразу пройшлось тепло і кінчики пальців почали «тремтіти» від переповнених почуттів, і ці відчуття від радості знову бачити його перед собою. Цей погляд… він став для мене таким бажаним, важливим. Та за один такий погляд можна всі планети обійти. Але вже через кілька секунд промайнула розумна думка, заставляючи оговтатись. Як він мене знайшов? Одразу за нею, прийшла наступна думка зачинити двері, але незнайомець все таки встиг притримати їх. І відкрив, став на порозі, що спроби якось зачинити ці двері одразу зникли.

- Привіт. Ти від мене перестанеш бігати колись? – він пройшов в середину, залишаючи охорону, яку я вже встигла помітити, біля будинку. Нахабно так пройшов в середину. Так само як і нахабно увірвався в моє серце. Хоча про останнє, я не проти.

- Нащо ти прийшов? – поцікавилась, проходячи за хлопцем. Нахаба і нечема. Точно! Промайнула думка, коли здоровий глузд почав повертатись. Ох ці гірки в думках вже втомили. Треба зібратись!

- В тебе чай є? – спитав і всівся на кухні за стіл.

Зітхнув, я пройшла на кухню і почала робити чай, поглядаючи на хлопця. Серце шалено билось, а від його присутності ставало гаряче. Він так неочікувано з’явився в моєму житті і схоже не планує йти, тому залишалось тільки дізнатись, нащо він тут. А ще краще дізнатись як звуть його. А то буде дуже забавно кохати того не знаю кого.

- Нащо ти прийшов? – запитала знову, даючи чоловіку чашку гарячого міцного чаю з срібної чашки і все таки сподіваючись на відповідь.

- В мене кілька питань. – ігноруючи мої запитання, він починає питати своє. Хто так робить? – Перше, це звідки в тебе такий будинок? Це ж справжній алмаз та срібло.

- На це питання я не відповім, і не думай навіть. А на моє все ще чекаю відповіді. – дивлячись прямо в його очі, я сподівалась, що серце хоч трішки заспокоїться, а воно тільки продовжувало чечітку відбивати. Тремтіння по тілу, від його голосу, тільки посилювалось. Але воно було настільки приємним. Такий трепіт від одного голосу, від погляду... Хочеться його торкнутись, просто щоб зрозуміти, що то не моя фантазія надімною знущається. Що це дійсно справжня людина. Що це саме той, хто не виходить з серця з першої зустрічі.

- Я тебе шукав. Ти ж так серце мені і не повернула. – вказав собі на груди, ніжно посміхаючись. А мені подих перехопило. Чому так відбувається? Чому все що він робить карбується в самому серці, в пам’яті, заставляє забути про все навколо… – А також мені важко було навіть думати, бо ти не виходила з думок. – він дивився так проникливо. Все навколо наче зникло, залишаючи нас на одинці. Але його наступні слова все таки трішки охолодили розум. Дякую, а то від почуттів що зараз розгорілись в середині, вже не знаю що робити. Хоч би зайвого нічого не сказати... – Таємність та й годі. До речі, як ти так зникала?