Глава 2. І знову вона. (Цвітан)

З того самого дня, як вона покинула мій будинок і до сьогодні не полишало відчуття, що в тій кімнаті вона жила не один рік. Так… Кузьма правий, я сам на себе не схожий. Першу ліпшу привести додому... А все це через її очі, від яких я тану, наче морозиво під сонцем. Серце шалено калатає при кожній згадці про неї. Та саме дивне… ми вже шість разів майже змогли поговорити, але їй весь час вдавалось втекти. Дійсно невловима таємниця дісталась моєму серцю.

І сьогодні радів, що всі зорі зійшлись і прохід на дах був закритий. Думав поговоримо, я зможу дізнатись її краще, але і тут вона встигла здивувати. Просто розчинилась в повітрі, залишив мене стояти на сходах кліпаючи очима. Ну нічого, я сподіваюсь, що випаде ще шанс побачити її. І його я точно не впущу!

Та ніхто не казав, що не можна спробувати знову її знайти. Саме тому, після такого раптового зникнення таємної незнайомки, я, звісно, одразу поїхав до Кузьми, перед цим залишив кілька охоронців біля того будинку. Мене не полишало відчуття, що вона там просто сховалась. Але тут мене розчарували, бо все, що я почув від друга, цитую : «Вона не з ким не говорила, тільки щось про себе шепотіла, до того моменту поки не побачила твоїх громил і не вигукнула «Вони» і звісно я все перевірив і вона там більше не з'являлась. Змирись. І до речі, ти не лякав би дівчину. А то так одного разу отримаєш на горіхи.» Та за кого він мене має? Я ж нічого поганого не хотів. Просто поговорити з тією хто заполонила всі думки своєю присутністю. Хіба так багато прошу? 

Від друга я вийшов вже не сподіваючись на диво, але схоже вдача ще на моїй стороні. 

Крізь сон, я відчув яскраве світло, що з’явилось в моїй кімнаті. Звісно сон після такого як рукою прибрало. Я дивився на винуватця моєї бадьорості серед ночі і тільки-но встигав «хапати» повітря. Дух перехоплювало від цих очей, що зараз дивились на мене.

Моя таємничка стояла посеред моєї кімнати і дивилась прямо на мене. Не знаю, як вона пройшла крізь охорону і тут опинилась, але зараз просто хочеться насолодитись тією миттю і не думати про все інше. Вона нарешті перестала ховатись і сама прийшла до мене. Після стількох гонитв, це найкраща подія! Тепер я можу знову подивитись в ці найрідніші очі, що полонили своєю неземною красою.

- Вибач, що ось так… - її голос заполонив весь простір. Від нього стало так тепло. Як може людина настільки засісти в серце? - Ти казав що я в тебе щось вкрала. Ти через це переслідуєш мене? – це питання виявилось, як грім серед ясного неба. Так ось чому вона тут… Хоча логічно, я сам з цього почав сьогодні.

- Взагалі-то так. – я сів зручніше і дивився прямо на неї. Таку гарну. І розумів, що хочу просто побути з нею. Хоч трохи довше, чим зазвичай.

- Але я нічого не крала. Ви помилились. Я взагалі здивувалась, коли побачила Вас і одразу пішла. Мені немає сенсу брехати, а тим паче щось красти. – вона говорила спокійно, але в деякі моменти все таки її голос здригався. Кожні її дії, відбивались новим биттям серця. Чарівне відчуття.

- Його. – заявив, коли вказав рукою на свої груди, на те місце де знаходилось серце. І чесно, її реакція на ці мої слова була неперевершена. Мені , навіть, здалось, що вона почервоніла. Так мило… Дуже мила, моя таємничка…

- Не можна вкрасти серце. Так що не вигадуй. – склавши руки на грудях, промовила вона, вдивляючись в глиб кімнати.

- Можна. Тобі ж вдалось. – з посмішкою відповів, пронизливо дивлячись на ту, яка думки не покидала вже стільки часу.

Та вона мовчала... Довго... Це мовчання повисло настільки, що мені здавалось, що вакуум якийсь утворився.

- Якщо це все. – почала вона, порушуючи мовчання, що вже почало нагнітати. — То можете бути спокійні, його дійсно вкрасти не можна.

Промовила вона і швидко пройшла до дверей. Тільки вона їх відкрила, як світло заполонило кімнату, а в далині почулися голоси моїх охоронців. Я навіть відповісти нічого не встиг. Просто зіскочив з ліжка і підбіг до дверей. Охоронці одразу почали розпитувати про те що сталось, а я відповідав коротко, бо у вухах я все ще чув, той чарівний голос моєї таємнички, але щоб уникнути зайвих питань, все таки дещо зробив. Я зайшов в кімнату, взяв халат і, накинув на себе, швидко направився в кімнату охорони, що розташовувалась на першому поверсі в самому кінці довгого коридору. Переглянув камери, я не міг стримати посмішки. Ось я один в кімнаті, а вже за секунду яскраве світло і вона. Просто посеред, як? Стільки питань, відповіді на які я обов’язково повинен знайти. Не можу знову її впустити. Закохався, як хлопчисько.

Наступного ранку, не чекаючи допоки сонце зійде, я вже їхав до Кузьми і сподівався, що в нього добрий настрій і він мене не відправить куди по далі.

Під’їхав до скляної будівлі, швидкими кроками дістався кабінету. Зайшов в кімнату, зустрівся з двома чоловіками, що сиділи один на проти одного та дивились у величезні монітори, на котрих було сотні маленьких зображень з камер міста. Привітавшись, я махнув головою в бік кабінету і запитав чи там їх шеф. Отримав у відповідь коротке "так", я пройшов далі по кабінету, але тільки-но збирався відчинити двері, навіть не стукаючи, в спину мені долетіли наступні слова:

- Тільки він останнім часом в поганому настрої, так що я б краще постукав.

Знаючи свого друга, все ж вирішив перестрахуватись і постукав. Відповіді не було довго, але в якийсь момент з того боку почулось коротке «увійдіть». Швидко поглянув на хлопців, я відчинив двері і пройшов в середину.

Мене зустрів друг з дуже «радісним» виразом обличчя. Він втомлено дивився на мене, опустивши монітор, і мовчав. На моє здивування, він майже ніколи не мовчить, а тут як води до рота набрав. Вирішив скористатись миттю, я пройшов по кабінету і прибрав деякі папери зі стільця, сів. Простягнув руку Кузьмі, щоб привітатись, але він її проігнорував. Підняв руки в гору, показуючи, що більше спроб робити не буду, все ж таки вирішив порушити тишу.

- Мені казали, що ти не в гуморі. Але ж не настільки. – я підсунувся ближче і спитав, - Що таке? Твоя люба Дорі знову по своїм справам поплила? – вирішив, що жарт трішки розбавить цю напругу, але він її схоже тільки посилив.