Глава 1. "Неочікувана" зустріч (Жадана)

Не знаю скільки часу минуло, але здається, що вічність. Перед очима весь час як на повторі один і той самий випадок. Ігнатій стрибає в Кришталь і розчиняється в повітрі. Все б нічого, але Кришталь то зачинений! Ох… Не розмірковуючи, я стрибнула за ним, а далі порожнеча. І як тепер з неї вибратись - не знаю.

Але… Здається вперше за довгий час я почула годинник. Так неспішно йшли стрілки, даючи зрозуміти, що все таки щось поруч є. За годинником почувся спів пташок. Здається це сон, але от вже видніється світло, а через мить я вже дивлюсь на свій талісман. Та тиша, що стільки часу була супутником мого життя зникла, наче ніколи її не було. Тепер замість неї чуються сотні різних звуків і розумію, що життя продовжується. Розум вже більш ясний і той туман пройшов. Тепер можна роздивитись, що навколо. Але першу спробу озирнутись перериває питання. Голос, який я раніше ніколи не чула, виявився самим мелодійним для мого слуху. Захотілось знову почути його. Та більше хотілось побачити того, кому він належить.

- Це твоє? – знову спитав хлопець, тримаючи в руці бант.

Дух перехопило. Я дивлюсь на нього і відчуваю, як серце починає прискорювати своє биття. Здається, наче я знову стрибнула в Кришталь, але ні. Я все ще бачу цього незнайомця і не можу зрозуміти звідки ці почуття з’явились. Дивлюсь прямо йому в очі. Такі неймовірні. В нього найкращі очі які я бачила колись. Вони зачаровують, змушують забути про все навколо. Наче є тільки ми вдвох. Я і власник цих чарівних очей. Опускаючи погляд, через силу відриваючись від його погляду, у вухах чую тільки своє серцебиття. Він ідеальний. Кожна частинка його просто заворожує. Можу вічно дивитись на нього. Але дякую йому, що він знову щось спитав, повертаючи мене до реальності. Киваючи і намагаючись привести думки до ладу, обережно стараюсь забрати свій талісман. Але тільки-но торкаюсь його руки як тілом одразу проходить тепло. Не хочеться прибирати руку. Хочеться взяти його за руку і не відпускати. Ой-ой. Не знаю, чи то від Кришталю, чи то реально так сильно закохалась з першого слова? Погляду? Дотику? Не знаю, але треба швидко звідси забиратись.

Хлопець щось говорить, але я вже не чую. Власне серцебиття заклало вуха, не даючи почути хоч слово.

Вигукнув на останок «дякую», швидко йду до дверей. Переступив поріг, одразу застосовую здібності, які дав мені колись талісман і переміщуючись на невеликі відстані, все ж таки в швидкому темпі покидаю цей будинок.

Опинившись вже за сотні кілометрів, здається в якомусь місті, вперше озираюсь. Не думала, що опинюсь ТАК далеко, та наразі потрібно знайти якийсь закуток і після цього пошукати де можна було б пожити. 

Зайшов в якийсь перший ліпший під’їзд, швидко оглянула його на наявність камер. Якщо моя планета, то вони тут мають бути. БІНГО! Цілих п’ять! Значить, принаймні, на своїй планеті. Або на дуже схожій. Та більш детально буду розбиратись, коли знайду де можна було б заночувати, а зараз треба викликати зберігача.

Закріпив бант на волосі, провела по ньому рукою і в цю мить передімною з’явився Хорсі.

- Привіт. Я вже встигла засумувати. – з посмішкою промовляю, протягуючи руку до свого маленького друга, який зараз був дуже насуплений.

- І я теж скучив, Жадана. – промовив Хорсі, стаючи спиною до мене. В цей момент він збільшився в розмірах і перед собою я бачила справжнього коня. Хоч би ніхто не увійшов зараз в ці двері. Бо як поясняти коня в під’їзді не знаю. Це вже анекдот. Та продовжити власні думки він мені не дав, швидко додаючи, коли повернув свою мордочку до мене. – Ти мало не згубила нас двох. Маєш щось для свого виправдання? – підійшов максимально близько, стукаючи підковами, подився прямо в очі.

- Вибач, Хорсі. Я дійсно тоді була занадто… «палка». – не можливо було спокійно дивитись на те, як зберігач дивиться наче в душу, тому посміхнувшись, простягнула руку і торкнулась гриви. Сама знаю, що поступила як дитя. Але він мій кращій друг! І дівчині його я обіцяла наглядати за цим непосидою. Та, нажаль, недогледіла. Тепер шукай цього їжака в сіні.

- Я давно тебе вибачив. – він притулився до мого чола, додаючи - Просто вирішив дізнатись, чи ти зрозуміла, що накоїла. – тяжко зітхнув і знову відійшов. – Давай вже повертатись додому. Я тебе перенесу.

- Не треба. Я знаю, що ти ще втомлений. – провівши рукою по гриві, обійняла.

- Все добре. Я зможу тебе перенести. Я все таки чарівна істота, не треба через мене перейматись.

- Ох… Хорсі, я знаю, що ти ще не відновився. Твоє тіло ще не має «форми». – я знову подивилась на свого друга.

Дивлячись в його очі, бачила прозорі ділянки, такі самі які були в нього майже по всьому тілу. І чудово знала, що такі «мітки» означають для зберігачів.

- Я можу і пішки. До того ж, ми поки не з’ясуємо в якому вимірі знаходимось, краще берегти сили.

Про останнє я трішки перебільшила. Не багато планет мають стільки камер. А якщо точно тільки п’ять. Але знати йому про це точно не треба. Бо він почне наполягати на поверненні додому, а йому ще відновитись треба.

- Як скажеш. – кивнув, він перетворився знову на маленьку «іграшкову» версію коня, та підлетів ближче, «зупинився» на моєму плечі.

За той час поки ми йшли, Хорсі допоміг з найнеобхіднішим. Він створив телефон та картку, завдяки чому ми орендували квартиру на кілька днів. Залишившись вже на одинці, змогли трішки розслабитись.

- Дякую, що допоміг. – крізь посмішку промовила, сідаючи на диван.

- Нема за що. – він посміхнувся і зістрибнув з плеча, збільшився в розмірах, займаючи тим самим пів кімнати цієї невеличкої квартири. – Добре що про оплату ти дізналась завчасно, а то де я ще міг би так швидко дістати банківську карту. Хоча і з телефоном прийшлось почаклувати.

- Але ти зробив все як завжди на вищому рівні. – подивилась на телефон в своїй руці. – Нічим не відрізниш від справжнього, якщо не помітити твого знаку.

- А що ти хотіла. Здатність створювати речі завжди була зі своєю особливістю. Так що… добре що вдалось якось твою сім-карту відновити. Моя практика все таки допомогла. – махнув гривою і заграв бровами.