Пролог

День наче нещодавно почався, а вже встиг здивувати.

Вийшов на вулицю через чорний хід, щоб не заважати відвідувачам, прямував до машини, а в цей час розмовляв зі своїм помічником, вже переходячи на крик. Я розумію, що Яків тут ні до чого, але сама ситуація виявилась кепська. Як вияснилось, наші конкуренти вирішили "пожартувати" і зараз біля нашого другого ресторану знаходяться інспектори. І хоча в цьому нічого такого, але сьогодні я точно не планував з кимось розмови вести, особливо з ними.

Намагаючись взяти себе в руки, зупинився посеред тротуару і на останок відповів Якову, що розберусь з усім, поклав слухавку. Та в цей момент, схоже, мене вирішили «добити». Поки я скидав виклик, в мене хтось врізався. Тяжко зітхнув, я вже хотів було висказати все, що думав про того, хто під ноги не дивиться, але...

Повернувшись, я побачив дівчину, що сиділа на землі і щось тихо промовляла. Я ледве міг розібрати, що вона каже. Незнайомка була спокійна. Складалось враження, що вона десь у хмарах вітає. Трішки отямившись, я простягнув їй руку, щоб допомогти піднятись, але вона її проігнорувала і сама почала вставати. Коли вона підійнялась з землі, я зустрівся з її поглядом. Ці очі... 

Я дивився на неї і не міг відвести погляду. Ці очі полонили настільки, що я завмер на місці і не ворушився, щоб не порушити цю чарівну мить. Хотілось вічно бачити ці очі, чий погляд пробрався в саме серце... Та «отямитися» мені допомогли. Дівчина відвернулась, розриваючи зоровий контакт і, обійшов мене, пішла вперед. Я дивився їй в слід і намагався зрозуміти, що зараз сталось. Єдине, що пролунало в думках: «Хочу ще раз відчути те тепло, побачити ці очі, що з першого погляду потрапили у саме серце.» 

Зірвавшись з місця, я підбіг до неї, і обережно взяв за руку, розвернув обличчям до себе. І знову зустрів ці смарагдові очі. Ох… Якщо кожного разу буду так завмирати від одного лише погляду, не далеко відійду від ресторану. Добре, що її голос трішки «розбудив». 

- Жадана… - продовжувала повторювати вона.

- Я раніше Вас не бачив. – випалив перше ліпше, продовжуючи дивитись на неї. Ці очі полонили так сильно, що не можу відвести погляд. Але треба, бо ще хочеться дізнатись про неї більше.

Та на всі мої спроби якось почати розмову, я чув лише одне єдине – Жадана. Не довго розмірковуючи, я махнув водію, який вже встиг вийти з машини, і той, зрозумів, під’їхав ближче. Знову подивившись на незнайомку, вказав рукою на автомобіль і запропонував проїхатись, але відповіді так і не почув. Та, на щастя, в автомобіль вона все таки сіла, тому будемо вважати це за «так».

Вже по дорозі, думав спочатку відвести її до Кузьми, але згадав, що той і мене не завжди пропускає, а тут ще стороння людина, вирішив привезти її до себе. Сподіваюсь, що потім мені за це не прилетить…

Вже будучи вдома, я допоміг дівчині вийти з машини. За весь час, що ми їхали вона казала одне і те саме слово. Не міг зрозуміти для чого і що це значить, але на мої питання все одно відповіді не дають. Так що змирившись, перестав навіть намагатись щось спитати, а коли приїхали мовчки провів її у гостьову кімнату.

Коли були на місці, вона пройшла всередину і завмерла посеред кімнати. Стояла наче статуя, але не припиняючи повторювати «Жадана».

- Не хвилюйся, я тебе не ображу. Лише хочу дещо дізнатись. Залишишся? - Але відповіді не було. Нічого нового. - Я так розумію, це було «так». - сам собі кивнув і вийшов з кімнати, зачиняючи за собою двері.

Стоячи біля дверей, намагався обдумати, що робити далі, але в думках повертався до того, що не міг ніяк забути її очі. Така чарівна. Посміхаючись, я знову перевів погляд на двері. Та вона суцільна загадка. Я повинен дізнатись про неї більше. Затвердив, швидко спустився сходами, та так, що майже врізався в охоронця, що як раз йшов до кімнат. Якось зупинившись, звернувся до нього і попросив прослідкувати за своєю гостею і якщо вона раптом з ним заговорить, то щоб мені повідомив. А сам в цей час, уже і забув про той ресторан і тих інспекторів, вилетів з будинку, сів в машину і надавив на газ.

Рухаючись по трасі, намагався слідкувати за дорогою і в цей час знайти телефон. Нарешті запримітив його на задньому сидінні трішки знизив швидкість і призупинившись, дістав його. Подивившись на годинник, знову натиснув на газ, одразу набираючи старого знайомого.

- Привіт, Кузьма. Можеш допомогти? – почав, коли той прийняв виклик.

- Розуміючи, що ти подзвонив не для запрошення кави попити, то звісно допоможу. – сміючись додав, повертаючись у своєму кріслі. Коли він вже його замінить? Скрипить так, що на сусідній вулиці чутно.

- Твої жарти не доречні. – пробурмотів, заїжджаючи в місто.

- А твої раптові дзвінки також. Я на роботі, якщо ти забув.

- Пам’ятаю. І нагадаю тобі, що я для зайвих балачок теж не телефоную. – промовив, намагаючись швидко дістатись потрібного закладу. Але в цю годину тут забагато машин, тому згадав ще один шлях, звернув у найближчий провулок.

- Кажи вже. – судячи з голосу він і цьому не надто «зрадів».

- Сьогодні я зустрів чарівну дівчину. – від власних слів, посміхнувся, а в пам’яті знову з’явились її очі. Як можна бути такою..? Моя власна таємничка...

- Важливий привід, щоб турбувати. – не ховаючи свого невдоволення промовляв Кузьма і попутно чимось грюкнув. От нащо? Він же знає, що воно все добре чутно. – Ти нащо в ці кустарники звернув? – поцікавився, скоріш за все коли засік по камерах.

- Швидкий маршрут. – промовив, а потім додав, згадуючи попередні його слова. - Ти не розумієш… вона наче не звідси. Знайди її. Пошукай по камерах. У тебе ж є доступ.

- Де ви зустрілись? – чуючи як крісло знову почало скріпити, я зрозумів, що він вже дістався своєї улюбленої частини роботи.

Ми з Кузьмою товаришуємо з садочку. Він відрізнявся своїми специфічними уподобаннями, але його робота стала просто вишенькою на торті.

У нас завжди було багато камер на вулицях. Вони стояли абсолютно в кожному закуточку, що про сліпі зони і мови не йшлось. Шлях людей можна було прослідкувати від пункту А до пункту Б не пропустив жодної миті. І звісно, наш геній вибрав саме цю професію. Його навіть не хвилювало, що туди аби кого з вулиці не пускають, але цей такий впертий, що наразі він керує цим всім. От досі дивуюсь, як його допустили до такої посади? Це ж всі камери йому доступні, у всіх вимірах! А всього кілька років тому, йому ледве довіряли одну манесеньку вулицю, де камер було менше п’ятнадцяти. Оце цілеспрямованість…