13

Підкоривши сотні, зламався перед однією.

ЛОГАН ЛЕНОКС

-Блять.-не втримався я, помітивши біля входу в свою квартиру Ноа. Він сидів на сходах, випускаючи з вуст дим цигарки. Трохи збентежений, трохи розгублений, трохи злий.

Легка синя куртка з плащівки безладно висіла на ньому. Я взагалі не розумію чому він начепив її, коли надворі така спека.

Мої нутрощі боліли, бо я ненавидів його.

Меліса не розмовляла зі мною цілий день, а я не міг заговорити сам. Не знав що сказати. І все це завдяки Ноа.

«Привіт, принцесо, я досі хочу тебе трахнути.»

Це був би жахливий початок, але саме про це я думав цілий день. Навіть не вірю, що після одного короткого поцілунку, мій організм міг настільки змінитись. Тепер щойно я бачив принцесу, думав тільки про її розкішне незаймане тіло. Про те, що могло між нами статись. Здогадувався чи сподобалося принцесі в моїх обіймах. Чи хотіла б вона продовжити почате так само сильно, як я? Бо мої нутрощі буквально нили бід гидкого відчуття незакінченості.

Я навіть не знаю як описати той стан в якому я щоночі через Мел...

А вона ображалась. Ображалась, бо я нічого не захотів їй пояснити.

-Тільки не треба знову починати з кулаків.-заговорив Ноа, дивлячись з-під лоба.

Він теж був ображений. Але на нього мені байдуже.

-Спробуй зробити так, щоб я більше тебе не бачив.-відповів я крізь зуби.

-Годі, Логан.-відповів хлопець і встав, випроставшись.-Це вже не жарти. Один трах з цією сучкою може обернутись роками вʼязниці. Хіба воно того варте?

Я заужив те слово, яким він її назвав, та поки що змовчав.

Хотів сказати, що навіть поцілунок принцеси вартий цього, але не встиг, бо Ноа продовжив.

-Я знаю як сильно в тебе тече дах від таких принцес, але годі вже кормити себе марними надіями.-він ткнув вказівним пальцем мені в груди.-Такі дівчатка нам не по зубах. Ми - звичайна Гренлофтська багнюка. Ми не варті і мізинця Меліси. Вона звикла до розкоші, а все що ти можеш їй запропонувати - це трах в смердючій квартирі. Гадаєш вона погодиться? Та ні, брате. Таких красунь підкорюють діамантами, прогулянками на власних яхтах і походами в ресторани. А що можеш запропонувати ти?

Мовчання... довге й разюче.

...

Його слова болючим лезом розпороли мені груди.

В мене не було думок. Зовсім. В голові ніби панувала тиша і пустота. Клубок болю застиг в горлі.

Я просто штовхнув Ноа, щоб цей придурок нарешті пішов звідси і я міг зайти в свою квартиру. Я мав пару вільних годин, поки Міллери вечеряли в ресторані, тож хотів ними скористатись на користь сну.

Ноа мовчки прийняв поштовх, викинув недопалок під ноги і потер великим пальцем ніс.

Він так робив, коли відчував близьку перемогу. В будь чому. Наразі це певно була перемога наді мною. Він відчував, що змусив мене припинити думати про Мелісу.

-Поїхали. Ти вже двічі пропускав гру.

Він наступив пʼяткою на недопалок і глянув на мене. Я стис в руці ключі від мерседеса. Мене долала втома, гнів та розчарування.

До біса це все.

-Поїхали.

Раптом в мене в голові народилась дурна думка, що підняті на сьогоднішній грі гроші я витрачу точно не так як мав би.

***

Перевалило за північ. Лишалось кілька вирішальних ходів в покері. Ноа в прямому сенсі кусав ніготь на великому пальці лівої руки, стоячи позаду мене.

Хлопці навпроти мене реготали, бо один з незнайомців швирнув свої карти на стіл, голосно гаркнувши.

-Та до біса, я більше не граю!

Сьогодні я не знав нікого з цих чотирьох дурнів, хоча зазвичай хоч чиєсь імʼя було мені знайомим. Але одне обличчя привертало мою увагу буквально всю гру. Світлявий хлопець з дорогою каблучкою на мізинці. З чорним каменем та однозначно червоного золота. Я десь бачив його, та не міг пригадати де.

Я оцінив ситуацію, зважив ризики.

Ще один хід і врешті ми відкрили карти.

-Бляха!-задоволено гукнув Ноа і хлопці трохи розсміялись.

-Тобі просто пощастило, Леноксе. Наступного разу цього може не статись.

Я лише кивнув у відповідь білявчику.

В Гренлофті була одна цікава спільнота, яка організовувала гру в покер. Щоразу це були різні місця, різні люди, різні гравці. Я не цікавився тим як і хто це робив, тим паче коли - цим замість мене цікавився Ноа. Він приводив мене на гру, чекав за спиною і радів коли я вигравав, бо здобич ми ділили навпіл. Коли ризик програшу був високим, Ноа нізащо не пропонував мені зіграти і крім того ніколи не сідав за стіл сам, бо чесно кажучи не вмів так добре грати. Чи блефувати...

Загалом, троє з гравців завжди були не місцеві. Багаті чоловіки, або їхні діточки, що воліли відчути присмак азарту.

Вони програвали, але ніколи не переймались стосовно цього, бо кишені наглухо були забиті зеленими купюрами.

Я подякував за гру, забрав пʼять з лишнім тисяч доларів, які зміг підняти зі своїх двох сотень і відрахував половину Ноа. Той потер долоні перед тим як отримав в руки таку здобич. Але коли зрозумів, що свою частину я лишаю в себе, трохи напружився.

-Я гадав ти захочеш віддати ці гроші на ремонт брабуса.-зауважив Ро, тож я мусив заперечливо похитати головою.

-Хоча б частину. Чим швидше ми з цим впораємось, тим швидше ти зможеш піти від Міллерів.-наполягав друг.

Та чи я цього хотів? Піти і більше ніколи не побачити Мелісу?

Наврядчи...

-З наступного виграшу. Обіцяю.-відповів я.

Ноа розумів, що це може статись завтра, або за тиждень, або за місяць. Такі зібрання відбувались не частіше ніж двічі на тиждень, а правила цього «приватного клубу» були такими, що гравець котрий напередодні виграв, не має права приймати участь в наступній грі. Це робилось для того, щоб давати змогу вигравати комусь іншому.

А отже я міг грати не більше ніж раз на тиждень. І як вже зрозуміло, не щоразу була можливість вигравати.