11

І як після тебе кохати інших?

МЕЛІСА МІЛЛЕР

Гренлофт виявився не таким страшним, як всі розповідали. Сірі вулиці із брудними узбіччями, мелехтливі вивіски старих аптек, купа занедбаних газонів. Старі іржаві автівки час від часу сигналили одна одній на знак вітання, бо виявляється тут всі знають один одного. Жодних яскравих кольорів - все вигорівше. А кущі чи дерева, якщо і траплялись, то були напів мертві.

Але я уявляла найкримінальніший район міста по іншому. Гадала що навкруги будуть банди хлопців, стрілянина, гучна музика. Та напевно я просто передивилась фільмів.

Або ж справжня небезпека вдень спить...

Будинок, а точніше квартика, в якій жив Логан виглядала так само занедбано як і будь-яка інша будівля. Він запаркувався і провів мене до дверей, відчинивши їх ключем.

Мене зустрів легкий запах вологи і чоловічого шампуню. Малесеньке приміщення видавалось мені схожим на тюремну камеру. Вікна зашторені, ліжко не застелене, одяг розкиданий по підлозі і якісь залишки їжі на столі.

-Тобі варто прибратись.-зауважила я і Логан закотив очі.

Я ледь вмовила його сюди приїхати.

Не знаю чому, але вже кілька днів я думала про Гренлофт, про Логана, про те як він живе. Я не знала про нього нічого, а воліла б знати все.

Це був мій маленький крок на зустріч хлопцю і я була вдячна йому, що дозволив зазирнути в маленьку шпаринку крізь яку я дивилась на його життя.

Відмінне від мого...

Без дорогих речей, прикрас, брендового одягу, яскравих кольорів і життєрадісних посмішок. Все в Гренлофті буквально кричало мені, чому Логан такий дикий і не приборканий. Бо життя тут радості не приносить.

Я ступила кілька кроків в середину, шукаючи на стіні вимикач, але так його й не знайшла, тож рушила до стільниці.

-Як ти опинився в Гренлофті?-запитала я, торкнувшись рукою столу. Трохи пильно. Варто витерти.

-Я тут народився.-відповів Логан, склавши руки на грудях. Його насуплений погляд контролював кожен мій рух, хоч сам він досі стояв біля дверей, спершись плечем на стіну.

-Справді? А де твої батьки?

Я взяла в руки брудну тарілку, поставивши її в раковину. Поряд з краном лежала ганчірка, яку я змочила водою і взялась витирати стіл.

-Померли. Вони були пʼянички. Напились, кинули недопалки на підлогу і згоріли разом з будинком.-зовсім байдуже сказав Логан, слідкуючи за мною.

Я відчула, що в грудях боляче щось стислось і до горла підійшов ком. Я не наважилась поглянути на брюнета.

-Де в цей момент був ти?-стишивши голос, запитала я, перейшовши до протирання пустої стільниці.

Попутно я заглядала на полички, щоб вивчити середовище. Не було жодних харчів, купи приборів, як зазвичай, чи різноманітного посуду. Все пусте і ніби зовсім не обжите. Навіть кількох пакетів з крупами чи хоча б сіллю - теж.

-На вулиці. Вони вигнали мене, бо я плакав.-відповів хлопець і нарешті здвинувся з місця.-До речі, востаннє в житті.

Не знаю, що ним керувало, та він почав збирати брудні речі з підлоги, ніби також включився в процес прибирання. Я протерла кухонні фасади від пилу і взялась мити невеличку купу брудного посуду, склавши його по місцях.

-Скільки тобі було років?-продовжувала розмову я, заглядаючи в холодильник. Пусто. Стерла пил з нього, промила ганчірку і рушила в іншу частину кімнати.

-Сім.

Логан не розповідав подробиць, а я боялась копирсатись в чомусь подібному, тож просто запитувала логічні речі.

-Що з тобою було потім?-я протерла тумби біля ліжка, підвіконня і знайшла в шафі чисту постіль.

-Мене забрали в притулок за рогом. Я жив там, а після випуску переїхав сюди, як і решта сиріт.

Це розривало мені серце, та я намагалась відвертати набігші сльози.

Змінила постіль, застелила ліжко, поки Логан запустив пральну машину.

-Мені прикро.

Я зайшла у крихітну ванну, де ми вдвох ледь вміщались. Хлопець вже закінчив з прибиранням тут, тож я взялась підмітати підлогу по всій квартирі. Логан відкрив штори, налаштував єдиний обігрівач під вікном, щоб той вбив вологу від дощу, і коли ми мовчки закінчили з прибиранням, я сіла на ліжко, поряд з Логаном.

-Ти не думав переїхати?

-Ні.-різко повернув голову він.-Я не такий як ти, принцесо. Зміна місця мене не врятує.

Спиною пробігли мурахи від того як близько був хлопець.

-Чому?-тихо і дуже щиро запитала я.-Хіба тобі хочеться лишатись поганим хлопцем?

-Я не поганий хлопець.-відповів Логан. Тихо, але суворо.-Я погана людина, принцесо.

Я закусила губу, вивчаючи його дійсно гарне обличчя поглядом. Десь внизу живота солодко тягнуло, а пальці на руках тремтіли. Так постійно відбувалось, коли Логан був поруч. Коли я чула його голос чи помічала на собі темний погляд.

Так моє тіло реагувало на нього і я нічого не могла з цим зробити.

-Чому? Тому що ти був у вʼязниці?

Це питання саме вилетіло з моїх вуст, бо вже довго сиділо в голові. Мучило мене вдень та вночі.

-Гадаю ти достатньо почула і побачила тут. Час додому. В зручненьке рожеве ліжко принцеси. Щоб татусь не хвилювався.

Його тон був холодним, погляд суворим, а руки стискались в кулаки і знов розкривались.

Логан нервував та я не розуміла чому. Йому аж так важко впускати когось в своє життя? Важко поділитись правдою?

Він встав і попрямував до виходу, але я не дозволила йому далеко дійти. Різко вхопила за гарячу долоню, зупинивши.

-Ти був у вʼязниці?-вимогливіше перепитала я.

Нащо мені ця інформація? Не знаю. Але коли дізнаюсь мені буде спокійніше.

Логан повільно обернувся, знайшовши очима мій погляд. Дивився зверху вниз, мовчки. Лише важко дихав.

-Так, принцесо.-повільно відповів він, а потім присів навпроти мене. Навпочіпки. Ніби намагаючись зрівнятись зі мною.

Я важко ковтнула.

-Хочеш ще щось дізнатись? Ти ж для цього тут?-він подався трохи вперед, а я чомусь досі тримала його долоню. Несвідомо звичайно. А от він певно свідомо її не забирав.-Я побив людину, маленька. До напівсмерті. Він пів року валявся в лікарні і їв з трубочки. Прокурор заявив на суді, що в нього майже кожна кісточка була зламана, а на обличчя наклали сімдесят швів.-він шепотів це поряд з моїм обличчям, а я не могла зібратись до купи.