1

Була допущена помилка.

ЛОГАН ЛЕНОКС

Я впав на диван, закинувши руки на спинку і важко видихнув. Всі кістки боліли від втоми.

Ноа повторив мій рух з іншої сторони.

-Котра година?-запитав я, закривши очі. Все чого я зараз хотів - спати.

-Чорт, вже о пів на шосту.

-Бляха!-вилаявся я. За півтори години маю виїжджати, щоб встигнути доїхати до будинку Міллерів вчасно. Здається Вілл не та людина, яка любить запізнення.

Ми з Ноа прововтузились цілу ніч, поки доставили мою розбиту ауді та Вілловий мерседес до мене додому. І все тому що старий фольцваген Ноа пів години не міг навіть посунути з місця клятий брабус Міллера.

-Де в тебе келихи?-запитав брюнет, піднімаючись з дивану. Я промовчав. Не знаю. Хіба я вдома щось роблю, крім того що сплю?

Моя квартирка в Гренлофті - суцільне сміттєзвалище. Тут буквально сиплеться стеля, а стіни поруділи. Кімната разом з кухнею, одне вікно що виходить не на сонячний бік, і мізерна ванна, де навіть немає рукомийника. Сам лише душ і туалет.

Цю квартиру я отримав у вісімнадцять років, коли випустився зі школи, а разом з тим і з притулку. Сам будинок збудований здається сто років тому - одноповерхова будівля чорт зна скільки метрів в довжину, розділена на абсолютно однакові квартирки, кожна з яких має власний вихід на вулицю і щось схоже на підʼїздну доріжку, де ледь вміщається моя ауді.

Та мені байдуже. Я тут лише ночую, тож підходить.

Ноа дістав з шухляди два старючих келихи, а зі свого портфелю пляшку рому. Налив в обидва і передав мені.

-Як ти взагалі примудрився в це вляпатись? Невже ти не міг вдарити чиюсь іншу автівку?-питає друг і я тисну плечима.

-Хіба я знав чия це тачка? Хто цей Міллер взагалі? Таке знайоме прізвище...-бурчу я і Ноа робить ковток.

-Брате, це ж той чувак з «B72». Його часто крутять на місцевих каналах. В нього майже пʼятдесят відсотків акцій цієї компанії.

Пояснення Ноа збиває мене з пантелику. Я певен, що знаю це прізвище не через якусь достобіса відому адвокатську контору.

Але про це я мовчу.

-Твою стареньку наврядчи вийде відремонтувати.-це він про мою ауді.

-Продай її.-кинув я, роблячи ковток.-І знайди якийсь клятий сервіс для чортового брабуса не за всі гроші світу.

Ноа розсміявся.

-Гаразд, завтра цим займусь. Тобто, сьогодні.-він знову глянув на годинник.-Тобі варто прийняти душ. Скоро почнеться твоя зміна в ролі няньки.

-Замовкни.-гаркнув я.

Навіщо я тільки розповів другу про весь цей безлад?...

-Ти хоч бачив її?

-Так.-відповів я, розуміючи про кого питає брюнет.

-То?-протягнув він.

-Білявка гарна.-задоволено сказав я.

-Облиш. Ці багаті діточки не для нас. Я впевнений що ця краля ще та стерво. Її мабуть цікавлять тільки салони краси, ганчірʼя і власні нігті.

Я застережливо глянув на друга.

-Та годі. В Гренлофті повно дівчат. Обери собі одну і трахай, а те дівча не чіпай. Я не хочу щоб ти сів до вʼязниці через білявку, яка завтра тебе навіть не згадає. Вони нам не по зубах, затям собі це, Логан.-попереджає друг і я сміюсь.

-Я лише сказав що вона гарна.

-І цього достатньо щоб я почав хвилюватись.-він тикає мене пальцем в груди.-Я знаю, що ти мрієш про збіса хорошу дівчинку і велику родину. Але з такими дівчатами, як дочка Міллера ти цього не матимеш. Затям це!

-Краще шльондра з Гренлофту?

-Саме так. Знайди ту, що довподоби і створюй свою кляту сімʼю.

-Вони всі бридкі.

-Тоді обери найменш бридку.-сердиться Ноа.

Ноа Ро. Мій найкращий друг ще з самого притулку. Єдиний, хто піклувався і піклується про мене. Я зву його другом, братом, ріднею. Розповідаю про мрії і плани. А він намагається допомагати і прикривати мою дупу.

Тож я вдячний за таку турботу, але інколи мене бісить, що він знає про мене так багато.

Я справді ще з дитинства мрію про велику родину, про хорошу дівчинку, яка буде лише моя.

А не оці продажні шльондри, які були в притулку, в колонії, в Гренлофті.

Щоб завжди була поруч і не бігала в пошуках більшого гаманця.

-Ми вже це проходили.-випалюю я, повертаючись до розмови.

-Логан.-застережливо починає Ноа, але я його обриваю, бо знаю що зараз він знов згадає це кляте імʼя.

-Досить. Мені вже час збиратись.

Я випиваю весь келих і встаю з місця, натякаючи на те щоб він пішов. Друг дійсно йде. Він не сердиться, не ображається.

Ноа розуміє. Все розуміє.

МЕЛІСА МІЛЛЕР

-Що, в біса, відбувається?-кричу я, біжучи сходами.-Арчі, ти чуєш?! Годі вже! Сидіти!

Мій пес - просто божевільний коргі, без упину дзявкає вже більше пʼяти хвилин, повністю ігноруючи мій крик з другого поверху.

Не витримавши, я спускаюсь вниз, щоб перевірити у чому справа і от, халепа!

Я знаходжу там батька, який стоїть біля круглого столу у вітальні, а поряд... я не знаю хто це.

Високий брюнет, весь в чорному - вкорочені джинси й поло, а в руках тримає бідного Арчі, який волає як скажений. Ніс хлопця здається нещодавно був розбитий і він зовсім не викликає довіри, але щось цікаве в ньому є.

Можливо, мій інтерес викликало лише те, що хлопець був... ну, він був вродливий.

Таке нечасто можна сказати про особу чоловічої статі, та я не могла дібрати для нього кращого слова. Він мав темне й густе волосся, що було коротко підстрижене. Дивлячись на грані й кути його обличчя, я шкодувала, що не маю хисту до орудування пензлем чи ручкою. Вилиці в нього були високі й широкі. Його квадратне підборіддя було тверде, а вуста - зграбні. Проте однозначно найчарівнішою з його рис були очі.

Вони нагадували мені холодний мед - такого приголомшливого кольору я досі не бачила.

Не памʼятаю щоб тато мав знайомих, схожих на бандитів, що зійшли з обкладинки глянцевого журналу...