Вступ

Слово автора:

Вітаю всіх читачів і себе з початком нової історії! Вам зичу терпіння, а собі натхнення! Чекатиму в коментарях ваші ідеї і пропозиції щодо сюжету. Бо як відомо, не було б книг без читачів.

Дякую, що ви є!

****
 

-Отже...-поліцейський важко зітхає, дивлячись в свій планшет.-Логан Ленокс, ви були позбавлені водійського посвідчення два місяці тому за водіння в нетверезому стані. Двічі притягувались до адміністративної відповідальності за розбій. Відбували покарання в колонії послабленого режиму строком чотири місяці за нанесення тяжких тілесних ушкоджень.

Ніби я й сам не знаю своєї історії в особовій справі.

Чоловік в синьому костюмі трійці потирає чоло в глибоких зморшках і зрештою піднімає на мене погляд.

Його зелені очі трохи втомлені, знуджені. Він незадоволений.

Я стою спершись на капот чорної ауді і склавши руки на грудях.

-Здогадуєшся, що це означає?-задоволено говорить до мене поліцейський, поки маячки на його машині засліплюють темряву синьо-червоними вогнями. Напарник держслужбовця сидить в середині, жадібно відкусуючи шматок жирного бургера. Соус тече по його підборддю, але він навіть не звертає на це уваги. Його вага певно перевалила за двісті сорок фунтів. Може йому навіть важко ходити?

Патрульний проводить лінію між моїм поглядом і своєю автівкою і назад. Кахикає, нагадуючи, що чекає відповідь.

Я мовчки киваю.

Цього разу не обійдеться чотирма місяцями.

На диво чоловік, якого я підрізав не влаштовує істерик, як це буває зазвичай. Його водій одразу кудись поїхав, а два кремезних охоронця з навушниками у вухах гуляють біля розбитого мерседеса господаря.

-Чиє це взагалі авто?-спокійно питає чоловік, вказуючи долонею на ауді. Я бачу на його безіменному пальці товсту золоту печатку з чорним каменем.

-Моє.-спокійно відповідаю я і поліцейський киває, передаючи чоловіку технічний паспорт. Той швидко повертає його держслужбовцю, ніби й зовсім не зацікавлений у перевірці моїх документів, зрештою знову оглядаючи мене.

Коротка стрижка після колонії стала моєю улюбленою. Темні очі ховались за густими бровами, а рівний ніс на жаль постраждав в цій аварії, тож зараз його перегородка мала фіолетовий відтінок.

Та на мені все як на собаці, тож я не переймаюсь.

Тонкі губи лежали в розслабленій лінії, я витримував скануючий погляд чоловіка.

Мій зріст сягав 190 сантиметрів, а міцна статура завдячувала регулярними заняттями спортом.

Колонія дала мені кілька татуювань на руках і ногах, які зараз було видно через жарку погоду. Звичайна чорна футболка і такі ж шорти всеодно не рятували від спеки, тому я не знав як чоловік в костюмі виживав в +35 і це з урахуванням нічного часу.

Поліцейський стер піт з чола.

-Вам доведеться проїхати з нами.-заговорив він до мене і чоловік, чиє авто я пошкодив своїм ауді, поклав руку йому на плече.

-Мабуть ми розберемось самі, Грегорі.-заговорив він і я шоковано смикнув головою. Він не збирався передавати мене правоохоронцям? Не хотів відшкодування чи суду щодо моїх прав керуванням авто? Не хотів запхати мене за грати, бо «таким як я тут не місце»?

-Містер Міллер, це не в моїх повнова...-поліцейський не закінчив.

Міллер? Таке до біса знайоме прізвище... та мій, трохи спʼянілий мозок, не міг згадати звідки я його можу знати.

Чоловік в синьому костюмі зміряв поліціянта серйозним поглядом, який точно щось означав. Погрозу чи виклик? Чи те і те?

-Гарного вечора.-попрощався Грегорі, віддавши мені тех паспорт.

Щойно машина з маячками поїхала, я дещо зрозумів: я в дупі. Може навіть в більшій, ніж міг бути в поліцейському відділку.

Містер Міллер певно був не останньою людиною в цьому місті, якщо він мав власного водія і впливав на поліцію одним лише поглядом. Та чим я міг бути йому корисний - не збагну.

-Логан.-заговорив чоловік, ніби намагаючись запамʼятати моє імʼя.-Мене звати Вілл.

Вілл Міллер. Краще й мені запамʼятати того, хто вирішує мою долю.

-Ви відкликали поліцію.-заговорив я.-Тож?

-Тож, виявляється, ти мені потрібен, Логан Ленокс.-криво всміхнувся чоловік.-Щоправда... я і сам це щойно збагнув.

-Чим же я можу бути корисний?

-Розумієш...-почав чоловік, спершись на капот мого авто, точно як я. З внутрішньої кишені він дістав цигарку, поклавши між вуст. Я зрозумів натяк, тож дістав запальничку, підкуривши Віллу.-Якщо я подам позов ти сядеш до вʼязниці. Мінімум на три роки. Твою ауді скоріш за все продадуть на аукціоні, щоб оплатити мої збитки. Це не покриє всього, тож можливо тобі доведеться відпрацьовувати якусь певну частину після вʼязниці. В будь-якому разі це зламає тобі життя.

-Ви піклуєтесь про чужі долі?-зі сміхом почав я. Це точно не правда.

-Скільки тобі років, Логане?

-Двадцять чотири.-відповів я. Вілл кивнув.

-Я певен що крім ауді ти нічого не маєш. Батьки? Робота?

Я заперечно хитаю головою.

-Не важко було здогадатись.-переможно піднімає підборіддя хлопець.-Тож, я пропоную тобі угоду.

-Яку?-напружився я. Коліщатки в моїй голові швидко рухались, поскрипуючи.

-Ти попрацюєш на мене певний час. Мені потрібен молодий хлопець. Сильний. Сміливий. З поганою репутацією. Щоб тебе боялись.

-Навіщо?-не розумів я.

-Бо ти станеш тілоохоронцем.

-Не схоже, що вам потрібен охоронець.-чесно сказав я і чоловік засміявся, кинувши недопалок на землю. Я перевів погляд на двох кремезних чоловіків, які незадоволено поглядали на мене.

-Не мені. Моїй дочці.

Я засміявся від того, яка дурна вся ця ситуація.

-Я не буду нянькою.-впевнено заявив я.

Ще не вистачало водити якесь дитя до школи і носити її портфель.

-Ти й не будеш нянькою. Все, про що я тебе прошу - супроводжувати мою доньку. Всюди. В коледж, в торговий центр, на вечірки. Всюди. Бачити всіх і все навколо неї.

-Накажіть комусь з них.-ніби це очевидно, сказав я, вказуючи на тих амбалів, що розглядати розбите авто Міллера.