Розділ 7

Літня спека того дня була майже відчутною на дотик. Повітря над малинником завмерло, і навіть листя на старій яблуні не ворушилося. Ми з Кеті сиділи на ґанку, спостерігаючи, як небо на обрії почало наливатися важким, свинцевим кольором. Наша котяча династія відчула зміну погоди першою.

Аніса перестала вмиватися і тривожно принюхалася до повітря. Пушок, який зазвичай міг проспати навіть гарматний постріл, раптом підвівся і поважно почовгав до хати. Пушинка вже давно зникла десь у надрах веранди.

Перший удар грому розірвав тишу раптово, наче велетенський барабан. Мушка, яка до цього ганялася за мухою, здригнулася і з тихим скавулінням притиснулася до моїх ніг.

— Ой, Лілю, починається! — вигукнула Кеті, коли перші важкі краплі дощу застукотіли по даху нашого бірюзового дому.

Малеча Аніси — Рижик, Мурзя та Нікис — спочатку з цікавістю виставили носики на поріг. Але коли небо розколола яскрава блискавка, а слідом за нею прокотився гуркіт, що змусив здригнутися шибки, вони дали такого деру, що тільки хвости миготіли!

Ми забігли в хату і щільно зачинили двері. У вітальні панувала особлива атмосфера. Гроза за вікном лютувала: вітер гнув кущі малини до самої землі, а дощ стікав по склу суцільною стіною. Але всередині було тепло й затишно.

Найдивовижнішим було те, як вела себе наша пухнаста шістка. Вони не просто ховалися — вони згрупувалися. У великому кріслі біля каміна утворився справжній живий клубок.

У самому центрі, як найнадійніша опора, лежав білосніжний Пушок. До нього з обох боків притулилися Рижик і Мурзя, зарившись носиками в його густу шерсть. Нікис вискочив на саму спинку крісла і звідти спостерігав за спалахами у вікні, намагаючись здаватися хоробрим, хоча його вушка зрадницько притискалися до голови після кожного удару грому.

Аніса та Пушинка влаштувалися на підлозі поруч із Мушкою. Руда бешкетниця, яка зазвичай не могла всидіти на місці, зараз лежала тихо, а коти наче заспокоювали її своїм мурчанням.

— Дивись, Кеті, вони зовсім не сваряться, — прошепотіла я, накриваючи нас пледом.

Гроза — це завжди трохи страшно, але коли в тебе є така велика родина, страх зникає. Ми сиділи в сутінках, слухали музику дощу та грім, що поступово віддалявся. Шість котів і одна собака стали нашою живою ковдрою.

Тієї миті я зрозуміла головну таємницю нашої династії. Маркіза навчила своїх дітей, а ті — своїх малят, що в негоду треба триматися разом. Бірюзовий дім вистояв проти бурі, а ми — завдяки нашим пухнастим друзям — відчували себе в цілковитій безпеці. Гроза врешті-решт вщухла, залишивши після себе лише свіжість і тихе, сонне муркотіння, що розливалося по всій кімнаті.