Епілог 2. Спадкоємець Заліза

Через вісімнадцять років Столицю Сан-Сюсі було не впізнати. Старі мармурові застави остаточно поступилися місцем гігантським, модернізованим залізничним вокзалам, крізь які щодня проходили десятки броньованих ешелонів нової Імперії Дна. Великі фабричні димарі Аркхема тепер мирно диміли і на околицях Столиці, забезпечуючи всю державу дешевою енергією та металом. Стара Корона Альбрехта давно померла, поступившись місцем суворому, непереможному Закону Заліза та Магії.

На найвищій оглядовій терасі палацу Сан-Сюсі, спираючись на масивну гранітну балюстраду, стояв високий, широкоплечий юнак. Йому щойно виповнилося вісімнадцять років.

Альбрехт Ваговський — Спадкоємець Заліза.

На ньому був суворий, підігнаний точно по фігурі військовий мундир з глибокого чорного оксамиту з литими срібними еполетами у вигляді крил сокола — новий офіційний одяг Головнокомандувача імперськими констеблями. Його постава, вільний, хижий крок та довгі ноги повністю повторювали силует його батька, Кароля Ваговського. Проте його обличчя володіло тією самою шляхетною, витонченою аристократичною красою матері, а великі фосфоричні очі дивилися на Столицю з убивчим, концентрованим цинізмом досвідченого лідера.

На його правому вказівному пальці виблискував той самий легендарний сапфіровий перстень бабусі Марти, який Агнес офіційно передала йому в день повноліття. Камінь тепер палав постійним, непереможним золотисто-фіолетовим вогнем — абсолютним гібридом двох сил.

«Ну що, Альбрехте, синку, дивишся на свої майбутні володіння?» — раптом пролунав у його голові той самий, анітрохи не постарілий, уїдливий голос бабці Марти прямо з персня. «Твій батько сьогодні знову закрив три контрабандні гільдії на сході, а мати переписала половину законів судочинства. Ну й сімейка у нас, одні прокурори та бандити! Але ти у мене — найкращий. Дивись, як шляхта внизу перед твоїм поглядом спину гне! Справжній Імператор. Пора тобі вже брати це залізо у свої руки, бо старі вовки скоро захочуть відпочити на своїх вересових пагорбах!»

Альбрехт мимоволі посміхнувся кутиками губ, і ця посмішка була точною, хижою копією посмішки Кантора Божевільного. Він повільно зняв шкіряну рукавичку з правої руки і поклав оголену долоню на холодний граніт балюстради.

Його пробуджена, колосальна психометрія миттєво пройшла крізь камінь, зчитуючи пам'ять усієї будівлі палацу. Він чітко відчув усе: і старий переворот Борха, і залізничний таран батька вісімнадцять років тому, і кожен крок своєї матері, яка пробивала шлях із самого Дна архівів Аркхема. Цей метал і цей граніт пам'ятали все. Вони належали його роду.

Позаду нього почулися важкі, впевнені кроки. Кароль та Агнес вийшли на терасу разом. Кароль, чиє волосся вже було злегка припорошене шляхетною сивиною, але постава залишалася залізобетонною, ліниво затягнувся цигаркою, поклавши руку на плече сина. Агнес, велична й прекрасна, у своїй незмінній синій оксамитовій сукні, з ніжною гордістю подивилася в очі свого спадкоємця.

— Ну що, сину, — прохрипів Король дна, випускаючи цівку диму у чисте весняне повітря. — Столиця під твоїми ногами. Східні моря під контролем нашого фрегата, західні лорди платять данину сріблом. Ти готовий прийняти цю Корону?

Альбрехт Ваговський міцно стиснув пальці на граніті балюстради, і сапфір на його руці вибухнув сліпучим, золотим королівським променем, який на мить затьмарив саме сонце над Сан-Сюсі.

— Я готовий, батьку, — залізно й спокійно відповів Спадкоємець Заліза, і його фосфоричні очі зазирнули в майбутнє нової Імперії. — Наша Династія прийшла з самого Дна, і жодна сила в цьому світі більше не зможе зламати закон, який ми написали порохом і кров'ю.

КІНЕЦЬ ПЕРШОЇ КНИГИ САГИ «ДИНАСТІЯ ДНА»