Розділ 46. Оксамит, залізо та золото

Ранок фінального суду піднявся над Аркхемом важким, свинцевим щитом. З боку Східної гавані дув пронизливий, сирий вітер, який гнав вулицями міста клапті брудного туману, змішаного з жирною кіптявою фабричних димарів. Золочені шпилі Ратуші, які зазвичай виблискували під першими променями сонця, сьогодні здавалися гострими, брудними зазубринами на тлі попелястого неба. Місто затамувало подих. Повз зачинені вітрини магазинів Верхнього міста, де зазвичай виставляли капелюшки та імпортну порцеляну, один за одним рухалися закриті екіпажі шляхти. Всі поспішали до зали засідань. Чутки про раптову смерть Верховного Судді вже встигли обрости портовими плітками, перетворившись на тривожне передчуття великої біди.

У резиденції Дому Сокола панувала мертва, зосереджена тиша, яку порушувало лише мірне цокання великого підлогового годинника з чорного дерева. Агнес стояла перед високим тристулковим дзеркалом у своїй гардеробній. Дворецький Гілберт тремтячими руками тримав срібний таріль, на якому лежали її офіційні відзнаки.

Сьогодні вона відмовилася від суворої поліцейської форми. Для цього бою їй потрібні були обладунки іншого роду — обладунки вищої аристократії, які змусять Раду слухати її без заперечень. На ній був важкий, глухий костюм із глибокого, майже чорного синього оксамиту, що колись належав її шляхетній матері Селесті. Довга спідниця спадала суворими, прямими складками, повністю приховуючи високі портові чоботи з м’якої бичачої шкіри, які вона відмовилася знімати. Комір-стійка, шитий срібними нитками у вигляді крил сокола, щільно облягав її шию, прикриваючи те саме татуйоване місце, де колись була її перша ментальна мітка. Під цим срібним коміром надійно ховалася шпилька від Кароля.

Агнес повільно підняла руки, і Гілберт обережно застебнув на її плечах важку, литу срібну портупею. З лівого боку, прихований глибокою оксамитовою складкою, спочивав чорний стилет Ваговських із сапфіровим руків’ям. На її пальці відновлений сапфір бабусі Марти залишався чистим і прозорим, як застиглий лід, але всередині каменя час від часу пробігала тонка, хижа фіолетова іскра.

— Ви виглядаєте точно як ваша матір, леді Агнес, — тихо, ледь чутно прошепотів старий дворецький, опускаючи очі. — Але у ваших очах... у ваших очах сила вашого батька-міністра. Коли він розганяв заколоти на півночі.

— Мій батько захищав своє крісло, Гілберте, — відповіла Агнес, і її голос прозвучав сухо й дзвінко у порожній кімнаті. Вона взяла зі столу шкіряні рукавички й повільно натягнула їх, приховуючи перстень. — А я захищаю право цього міста дихати без залізних масок на обличчях. Задійте карету. Кароль уже чекає біля Східної брами.

Коли вона виходила з кімнати, шлейф її оксамитової сукні з легким шелестом провів по паркету, наче лезо ножа. На тлі білих стін маєтку її темна, строга постать виглядала втіленням неминучого правосуддя.