Розділ 44. Кров на граніті

Пороховий дим заповнив арсенал густою, їдкою пеленою. Гуркіт портових карабінів змішувався з брязкотом заліза та глухими стогонами. Важкі кулі з болотної руди робили свою справу: ментальні щити Ордену Чорного Сонця тріщали, і залізноликі гвардійці один за одним падали на бруківку, залишаючи на ній брудні плями шляхетної крові.

Агнес рухалася крізь цей хаос як розлючена богиня війни. Її фосфоричний зір чітко фіксував рухи ворогів у диму. Вона ухилилася від удару важкого тесака, зробила швидкий випад убік і заганала свій чорний стилет точно під наплічник черговому нападнику. Сапфіри в руків'ї спалахнули, випалюючи магічні нитки Ордену в його тілі.

Поруч Кароль Ваговський бився з дикою, майже звірячою люттю. Його револьвер вистрілив востаннє, роздробивши маску ворога, і Король дна, не гаючи ні секунди, перехопив зброю за ствол, важкою рукояткою ламаючи щелепу іншому гвардійцю.

Командир залізноликих — той самий велетень із татуйованим чорним сонцем на забралі — зрозумів, що операцію провалено. Він спробував відступити до дренажного люка, але Гриць «Якір» одним потужним ударом свого залізного лома просто перебив йому коліно. Велетень із глухим гуркотом упав на коліна.

Кароль миттєво опинився поруч, притиснувши чобіт до його грудей, а Агнес підійшла слідом, тримаючи стилет на рівні його очей.

— Зніми з нього маску, Каролю, — важко дихаючи, але залізно наказала Агнес. — Тільки обережно. Руна на шиї.

Кароль одним різким рухом зірвав важке залізне забрало. Під ним виявилося спотворене від болю, але до болю знайоме обличчя Верховного Судді Аркхема — того самого, який учора вранці підписував укази Кароля в Королівській раді.

— Суддя... — Роберт, який підбіг поруч, тримаючи димлячий револьвер, розгублено застиг. — Ви? Але як...

Суддя дико вискалив зуби, з його рота потекла чорна, алхімічна піна. Чорне татуювання на його шиї почало стрімко синіти й розжарюватися, готуючись випалити йому мозок, щоб стерти пам'ять. Запірна руна Ордену увімкнулася.

— Ні, ти не здохнеш так просто, — просичала Агнес.

Вона впала перед ним на коліна, ігноруючи бруд і кров на підлозі, і притиснула свій відновлений сапфір прямо до розпеченого татуювання. Срібний сокіл під її коміром спалахнув теплим світлом.

Її психометрія увійшла в запеклий бій із запірною руною Ордену. Агнес відчула, як її власну голову пронизав страшний, пекучий біль, але вона стиснула зуби, викачуючи всі сили зі своєї шляхетної крові. Вона мала встигнути зчитувати пам'ять металу його суддівського ланцюга, поки руна не знищила все.

Перед її внутрішнім зором спалахнули образи: секретна ложа під будівлею суду... Велика кругла печать... І голос, який віддавав накази самому Судді.

«Де Мортен був лише гаманцем. Остер — лише пішаком. Справжній Магістр Чорного Сонця сидить у кріслі Голови Королівської ради... Канцлер Вейн».

Суддя здригнувся в останній судомі й затих. Його очі затуманилися мертвим склом. Руна все ж спалила залишки його розуму, але Агнес встигла. Вона вирвала головну таємницю.

Вона повільно піднялася, ледь тримаючись на ногах від ментального виснаження. Кароль миттєво підхопив її під руку, не даючи впасти, і притиснув до своїх грудей.

— Хто, Агнес? — тихо, з глухою люттю запитав він.

— Канцлер Вейн, — прошепотіла вона, дивлячись на закривавлений пороховий зал. — Голова Ради. Він і є Орден. Ми йшли по сліду щурів, Каролю, а вовк сидів на самому верху.