Нерозлийвода – Незнайомці

22:41. 10.07.25. Були якось нерозривно пов'язані двійко підлітків. І називали їх родичі "Нерозлийвода". Знайомі гадали, що ті зустрічаються. А перехожі були впевнені,  що вони дуже близькі. Бо така ніжність та щирість в очах одне до одного бувають у лише до безтями закоханих.

Однак в них був особливий зв'язок дружби. І викладачка з літератури порівняла обидвох із славнозвісними Ларисою Косач та пані Кобилянською. Зв'язок між ними нагадав історію письменницької спільноти. Коли описані почуття розуміли лиш ті, хто їх висловлював.  

Минає час. Літо за зимою біжить вже вчетверте з моменту закінчення школи. Молоді й амбітні старшокурсники. Перспективні випускники з новітніми поглядами.  "Телесик"(прізвисько від подруги) був творчою людиною і обіцяв прославити свою товаришку на білих полотнах в окутаних славах фарби.

– Я твоє фарбоване щастя, Телесику? - питає Цвітина.

— Щось більше і значуще,  та я поки не знайшов таких слів, які б здатні були прозвати тебе

— Митець на 4-му курсі, і досі не віднайшов? Чи потрібно вже сумніватися у твоїй професійності?

– Мистецтво – це безкрайнє море: втопитись – легко, виплести – ніяк. І якщо на секунду поринути в пошуки потрібного сенсу, то с плином часу все глибше затягує в невідоме відомого...

Вони були настільки рідними одне для одного, що були по-справжньому собою одне перед одним. Чому? Чому такий непохитний зв'язок? Бо уособлювали ненависні одне одному справи життя, до яких їх наштовхнули рідні.

– Ненависне для обох об'єднує, чи не так, Цвітино?

– Єдине спільне, що між нами – абсурдна ненависть до справи...

Коли Цвітина найщиріше, на його думку, усміхалася, Телесик зобразив її на полотні називаючи "Щира фарба в житті моєму". А на звороті олівцем фігурно й елегантно прописав "Єдина світлота в похмурості сьогодення".

Робота набирала популярності, схфальних відгуків. Коли Цвітина побачила себе на тканинному панн`і, не повірила. Бачачи себе,  їй стало настільки боляче й огидно. – Знову. Укотре я бачу в собі ту ненависть.  І найгірше те. Що друг мій потайки страх вдруге відродив...

Дівчина розірвала дружбу. Без жодного пояснення. Мовчки пішла.  Налякана й розлючена.

Через місяці. Телесик зумів домогтися зустрічі із нею. У старому корпусі, перед останнім студентським днем, той бачить Цвітину. Чи ні? 

Зовсім не схожа на стару-добру усмішку, любов до життя. Жінка, повністю окутана в темних речах з невпевненою ходою та зляканим поглядом.

– ЧОМУ? Цвітино, що трапилося?

– Скажи, кого ти бачиш пепед собою?

Той мовчить, зумівши видавити фразу: – Темні кольори мого минулого

– А пам'ятаєш наше знайомство, Телесику?

Той замовк.

–Так, це я з мого темного минулого. Те, що перед тобою – справжня я. До нашої зустрічі. І те, що ти її побачив знову – наслідок твого жахливого вчинку. Із тобою я відчувала себе такою, як я – на самоті із собою. Почувалася...вільно, полегшено. Однак ти забув, Телесику, про дещо. Такою я була лише з тобою. Як би я не старалася боротися з думками людей, я все ще лишалася в тенетах думок оточення. Із тобою я намагалася вирватися з міцної хватки насмішок та косих поглядів. Однак коли ти випустив ту картину, я усвідомила, що це все було оманою.  

Сумно усміхнулася, відвівши погляд, Цвітина зняла чорну вуаль.

— На відміну від тебе, я зовсім не змінилися. Боротьба із собою була марною. Страх воскреснув у моєму серці. Він жив там до сьогодні. Просто переховувався, принишк на околицях розбитих спогадів минулого. Та зайва увага до мене, як і на вулицях, так і на просторах соцмереж, це....занадто. Моя ненависть ожила не лише до суспільства.  А й до тебе....