Розділ 8.

Коли моя нервова система нарешті трохи вгамувалася, я взялася досліджувати цей чужий простір — хоча б для того, щоб відпустити старі страхи, що досі пригнічували душу. Будинок зустрів мене вогкою прохолодою, запахом старого дерева, змішаним із затхлістю — мабуть, тут давно ніхто не жив. І, вочевидь, пліснява вже встигла облюбувати стіни, причаївшись у їхніх тріщинах. Намацавши вимикач на стіні, я клацнула — і тьмяне світло несподівано ожило. Дякувати небесам, електрика дісталася навіть до цієї халупи. Я озирнулася: так і є — по кутках гніздилися темні, розпливчасті плями, що тяглися химерними доріжками аж до стелі. Що ж, боротьба з пліснявою явно стане моїм найближчим випробуванням.

Передпокій виявився крихітним — вузький коридор із пошарпаними дерев’яними стінами, на них облуплена фарба кольору вицвілої оливи. Підлога під ногами скрипіла з кожним кроком, дошки прогиналися, наче нарікали на мою присутність. Праворуч гойдалася стара вішалка, а ліворуч — похилене дзеркало в дерев’яній рамі, потріскане, притрушене пилом. Я мигцем глянула на своє відображення: бліде, мов привид, обличчя, темні кола під очима, розпатлане каштанове волосся, що вибивалося з недбалого пучка.

Моє волосся завжди було неслухняним — тонке, кучеряве, воно вперто відмовлялося тримати рівну форму, хоч би як я його виправляла. Мама казала, що мені пощастило: не треба морочитися з укладками — розпущене воно й так гарне. А я все життя заздрила її густому, блискучому, прямому, мов шовк, волоссю з легким карамельним відтінком. Оце була справжня краса.

А я… Я ніколи не вирізнялася вродою. Втім, і страховиськом не була. Просто звичайна. Така, що зливається з натовпом. Хоча зараз я б із будь-якого натовпу виділилася своїм знеможеним, нещасним виглядом.

«Ну й вигляд», — подумала я, відводячи очі від дзеркала.

Підхопивши валізу, я рушила далі, вглиб цього будинку, що дихав таємницями.

Першою відкрилася кухня. Я клацнула вимикачем на стіні — і кімнату залило м’яким золотавим сяйвом, що вмить розігнало морок. Кухня була маленька, але напрочуд затишна, попри свою занедбаність. Стіни були обклеєні вицвілими шпалерами з дрібним квітковим візерунком, що подекуди відставали через вологість. Посеред кімнати стояв дерев’яний стіл, укритий потертою скатертиною з ромашковим орнаментом. На столі самотньо тулилася керамічна чашка зі зламаною ручкою та пожовклий чайник із довгим носиком, наче залишений тут століття тому. Над столом гойдалася лампочка на шнурі, прикрита вицвілим тканинним абажуром.

Кухонна раковина, всіяна плямами іржі, тулилася до стіни під маленьким немитим віконцем. Я притиснулася до нього та спробувала розгледіти, що ховається по той бік. За вікном виднівся двір і шматок саду, але в темряві я могла розрізнити лише нечіткі обриси паркану та діжку, що височіла на дерев’яному сараї, схожому на стару телефонну будку.

«Мабуть, це і є той душ», — подумала я, згадавши слова куратора про «зручності у дворі».

Поруч із раковиною стояв допотопний холодильник. Щойно я під’єднала його до розетки, він загудів так, наче збирався злетіти в космос. Відчинила дверцята — усередині порожньо, лише слабкий запах плісняви та пара полиць, укритих пожовклою плівкою.

Поруч була ще одна кімната — їдальня, якщо це взагалі можна так назвати. Менша за кухню, з низькою стелею та єдиним вікном, завішаним старою тюлевою фіранкою, що, здається, не знала прання з минулого століття. У центрі стояв круглий стіл, накритий вишитою скатертиною з потемнілими від часу мереживами. Довкола — три стільці з потрісканими спинками. Один із них був зламаний, і його ніжку підпирала цеглина. На стіні висіла картина в потемнілій рамі — морський пейзаж із маяком, який я бачила сьогодні з Віктором. Від цього спогаду по спині пробігли мурашки.

За їдальнею ховалася комора — темне, тісне приміщення яке тхнуло старими ганчірками. Полиці вздовж стін були заставлені запиленими банками з соліннями та іржавими інструментами: молоток, викрутка, моток мотузки. У кутку стояла швабра зі зламаною ручкою, а поруч — відро, повне павутиння. Я посвітила ліхтариком із телефону в дальній кут і помітила стару скриню, укриту облупленою фарбою. Цікавість ворухнулася в мені, але я вирішила, що відкривати її посеред ночі — не найкраща затія.

Також на першому поверсі виявилася крихітна вітальня. Тут стояв старий «пузатий» телевізор, яких я давно не бачила, хіба що в кіно. Його екран був укритий товстим шаром пилу, а антена, що стирчала зверху, нагадувала скелет доісторичної комахи. Поруч — продавлений диван із вицвілою оббивкою, на якому лежали дві подушки з вишитими візерунками. Я спробувала увімкнути телевізор, але, як і чекала, він був мертвий.

«Ну, хоч якась атмосфера», — усміхнулася я подумки.

Сходи на другий поверх були вузькими й скриплячими, потемнілими від часу. Я підіймалася обережно, тримаючись за хиткі поручні, що, здавалося, ось-ось відваляться. Нагорі виявився тісний коридор із двома дверима. Я відчинила перші — маленька спальня з вузьким ліжком, укритим вицвілим пледом. На стіні висіла полиця з парою запилених книг, а поруч — комод. У кутку стояв стілець, на якому лежала стопка пожовклих газет. Нічого особливого.

Друга кімната була трохи більшою і, на мій подив, затишнішою. Велике мансардне вікно займало майже половину похилої стіни. Крізь нього лилося бліде місячне світло. Ліжко тут було ширшим, із залізною спинкою. Матрац здавався старим, але чистим — мабуть, єдине, що підготували до мого приїзду. Поруч стояла тумбочка з лампою, у якої замість абажура була металева сітка з газетними вирізками. Своєрідно, але з шармом.

Я обрала цю кімнату — через вікно. Воно було єдиною ниткою, що пов’язувала цей будинок із зовнішнім світом, і мені відчайдушно кортіло відчути хоч якийсь зв’язок із чимось живим.

Затягнувши валізу й сумку нагору, я відчула, як м’язи ниють від втоми, і просто гепнулася на матрац. Розпаковувати все зараз не було сил. Та за чверть години я зібралася з духом, відкрила валізу й дістала найнеобхідніше: зубну щітку, пасту, рушник і чисту футболку. Решту речей залишила на ранок — чи, навіть, на день, бо годинник на телефоні вже показував першу годину ночі.