Розділ 7.

Знайомий рев двигуна востаннє розірвав нічну тишу, а потім почав стихати, і менш ніж за хвилину віддалився настільки, що чулося лише тихе гудіння десь далеко. Віктор поїхав. А я вперше за останні пів години вільно видихнула і попрямувала до будинку, стискаючи ручку валізи так, наче це могло втримати мене від падіння в прірву власних страхів.

Віктор Пшиговський, його крижані очі, його голос, м’який, як оксамит, але з якоюсь прихованою загрозою, все ще звучав в мені відлунням, від якого не позбутися. Мене тягнуло до нього — і це лякало. Як можна так швидко піддатися чарам незнайомця? Мабуть, він був занадто… занадто ідеальним. А це вже не до добра.

Я мотнула головою, намагаючись відігнати ці думки.

Ніч огорнула Чорнохмарів наче темний шовк, пронизаний сріблом зірок. Біля мого будинку, здається, не було ані душі, через що запанувала гробова тиша, і лише шелест моїх кроків по доріжці з дрібного гравію її порушував.

Будинок попереду тепер здавався ще більш жалюгідним, ніж я встигла розгледіти з машини Віктора. Двоповерховий, старий, з похиленим парканом, із вікнами, які ніби дивилися на мене з німим докором. Я зупинилася за кілька метрів від ганку, намагаючись знайти в собі сили зробити ще кілька кроків. Намацавши ключ у задній кишені, витягла його і подумки приготувалася до боротьби із замком, який, за всіма законами підлості, мав би зараз заклинити.

Але тут за рогом будинку, там, де тінь зливалася з непроглядною темрявою, щось ворухнулося.

Я завмерла. Серце гупнуло вниз, а потім закалатало з потроєною швидкістю. Це був не звук, не шелест, а саме рух — ледь вловимий, але від того ще більш лякаючий. Я примружилася, намагаючись розгледіти хоч щось у цій пітьмі. І тоді я їх побачила.

Очі.

Два палаючих жовтих вогні, нерухомих, але пронизливих, наче розжарене вугілля. Вони дивилися прямо на мене. Вовчі очі. Занадто яскраві, занадто живі, щоб бути грою розуму.

Я відчула, як холодний піт виступив на потилиці, а пальці, що стискали ручку валізи, заніміли.

«Господи, благаю, нехай це буде просто галюцинація…» — благала я, хоча анітрохи не сумнівалася, що хижак абсолютно реальний.

Звір дивився на мене з такою уважністю, з якою людина вивчає щось нове, невідоме. Його погляд був не просто тваринним. У ньому було щось… розумне.

Я не могла поворухнутися. Ноги наче приросли до землі, а легені відмовлялися втягувати повітря. Десь у пам’яті спливли уривки порад, які я колись чула: «Якщо зустрів вовка, не біжи. Не дивись в очі. Не рухайся». Але як не дивитися, якщо ці очі наче прикували мене до місця? Як не бігти, якщо все тіло кричало: «Негайно тікай!»?

Вовк — а я вже була впевнена, що це вовк — видав низький, глухий рик. Звук був таким глибоким, що, здавалося, він вібрував у самій землі під моїми ногами. Я ковтнула, намагаючись вгамувати тремтіння. Навіть у темряві я могла розгледіти його силует — масивний, потужний, з широкими грудьми і великою головою. Звірюга виглядав надмірно величезним для звичайного лісового мешканця. Чи це просто страх спотворював реальність? Темрява, страшилки Віктора, втома — усе змішалося, і я вже не була впевнена, що бачу, а що мені лише здається.

«Бігти чи стояти?» — думки гасали від одного варіанту до протилежного.

Хтось колись казав мені, що вовки не нападають на людей просто так. Але як зрозуміти, що на думці у дикої тварини?..

Втім, поки що вовк не виявляв явної агресії. Він не рухався, не скалився, не кидався. Просто дивився. І цей погляд був гіршим за будь-яке гарчання. Він наче вивчав мене, принюхувався, ніби вирішував, хто я така і що зі мною робити.

Я стиснула зуби, намагаючись вгамувати паніку.

«Таю, ти сильніша, ніж тобі здається», — згадалися мої власні слова, сказані Віктору. Але зараз я почувалася слабкою, як ніколи. Хотілося закричати, кинути валізу і сумку і рвонути куди очі дивляться. Але куди?..

Раптово вовк знову видав рик, але спрямований він був не на мене. Вовча голова повернулася, і я простежила за його поглядом. Він дивився точно в той бік, куди щойно поїхав автомобіль Віктора. Невже він гарчав на нього? Але машина давно зникла за поворотом, і дорога була порожня. Чи… чи там хтось ще був?

Я відчула, як волосся на потилиці стало дибки. Вовк знову подивився на мене. Його очі на мить згасли, а потім спалахнули з новою силою, наче він ухвалив якесь рішення. Я чекала. Чекала, що він стрибне, що я почую клацання зубів, що відчую біль.

Але… нічого не відбувалося.

А потім, наче підкоряючись якомусь невидимому сигналу, звір відступив. Його величезна чорна постать повільно розтанула в ночі. А я так і стояла нерухомо, доки не зрозуміла, що вовк справді пішов. Серце все ще калатало, але паніка почала відступати, як хвиля, що відходить від берега. Я видихнула, і цей видих був схожий на схлип. Ноги підкосилися, я ледь не впала прямо на валізу.

«Він пішов. Пішов», — повторювала я, наче мантру, намагаючись переконати себе, що небезпека минула.

Мої тремтячі пальці так сильно стиснули ключ, що метал ледь не прорізав шкіру, а я помітила це лише зараз. І це відчуття повернуло мене до реальності. Ледь не спіткнувшись на першому ж кроці, я рвонула до дверей будинку.

Звісно, ключ не одразу потрапив у замкову щілину — руки тремтіли, наче після крижаної води. Нарешті замок клацнув, і я буквально ввалилася всередину, тут же грюкнувши дверима за собою. Притулилася до них спиною, відчуваючи, як дерев’яна поверхня дряпає лопатки навіть крізь футболку.

Я заплющила очі і спробувала віддихатися. Серце все ще билося десь у горлі, але страх поступово розчинявся, поступаючись місцем втомі і дивному полегшенню. Я жива. Я в будинку. Вовк пішов. Віктор поїхав. І, чорт забирай, відсутність гарячої води раптом здалася такою дрібницею, що я ледь не розсміялася.