Глава 2.

Кілька секунд я не могла нічого збагнути. Вертіла головою, відчуваючи, як частішає пульс. Я зовсім не була боягузкою або надто підозріливою. Але, впевнена, на моєму місці в даний момент занервувала б будь-яка дівчина.

Ніч. Темрява. Жодної живої душі. Скрипучий автобус, і тільки цей неприємний тип скалиться так, немов йому приносить задоволення моя розгубленість.

— Ну, чого розсілася? — став він сердитися, навіть зловісна посмішка пропала. — Піднімайся і виходь.

— Куди ви мене привезли?.. — я не рушила з місця. Здається, зовсім прилипла спітнілою спиною до сидіння. — Мені потрібно в Чорнохмарів…

— Та знаю, куди тобі потрібно, — обурився шофер. — Я ж сказав тобі, по дорозі заїдемо. Ось — заїхали. Чим ти незадоволена?

— Але... я не бачу міста…

— Звичайно, не бачиш! — вибухнув він. — До Чорнохмарова ще п'ять кілометрів. Тільки у мене маршрут інший. Бачиш розвилку? — водій вказав у вікно.

Я особливо нічого не побачила, але вирішила повірити йому на слово.

— Ну, ось, мені наліво. А тобі — направо, — пояснив з неприхованим роздратуванням.

— Направо... п'ять… кілометрів?.. — вирішила я все-таки уточнити, що не помилилася.

— Ну, п'ять, — знизав плечима водій. — Час-другий і дійдеш.

— Я ж не знаю, куди йти…

— Не заблукаєш, — гаркнув він. — Давай-давай, шуруй. У мене графік. Розклад, розумієш? І взагалі, сьогодні футбол, по теліку. Ніколи мені з тобою тут ляси точити.

Він замахав рукою і навіть став підніматися. Напевно, щоб особисто випровадити мене геть. Але заціпеніння моє нарешті спало, і я піднялася сама. Підхопила свою валізу на коліщатках, спортивну сумку і рушила до дверей. Водій нервово сопів — так йому не терпілося скоріше спровадити мене. Щось підказувало, що маршрут його аж ніяк не завершений. Йому просто стало лінь витрачати час і бензин на доставку до пункту призначення останньої пасажирки.

Швидко спустившись зі сходинок, я обернулася:

— Туди? — вказала рукою не дуже виразно.

— Туди-туди, — ліниво підтвердив шофер, після чого автобусні двері зачинилися, а вже через хвилину пузата колимага поїхала вдалину. Лише габаритні вогні позаду ще якийсь час світилися в темряві, але потім і вони пропали.

А я залишилася одна. Посеред пустої дороги, нескінченного поля, шарудіння трав, шелесту вітру і під прицілом мільярдів палаючих зірок, які одна за одною вже почали спалахувати на небосхилі.

Радувало лише те, що з погодою пощастило. В кінці серпня дощі не рідкість. Однак сьогодні хоча б в цій частині мене супроводжувала удача. Я причепила спортивну сумку зручніше на плечі. Притримуючи її за ремінь однією рукою, іншою взялася за ручку валізи і в такому вигляді покрокувала в невідомість. Якщо водій не обдурив, то години через півтори повинна з'явитися околиця Чорнохмарова. Однак виділений в моє розпорядження будинок знаходився в протилежній частині містечка.

Про всяк випадок перевірила, ключ, який поклала в задню кишеню джинсів — на місці. Слава богу…

І раптом я зупинилася, як укопана.

Ключ! Чорт візьми! Ключ!!!

Та не від дому, а невідомо від чого! Той, що лежав у скриньці! І головне — лист від мами і тата, що я так і не дочитала... Все це залишилося в автобусі!!!

Збираючись похапцем я поклала скриньку на сидіння поруч, та так і залишила там…

Чорт…

Мені захотілося буквально завити на місяць. Навряд чи б мені хтось завадив це зробити. Тут навіть кричати можна було, скільки влізе — все одно слухачів поблизу не спостерігалося. Але я постаралася тримати себе в руках, хоч якось. І все ж безсилі сльози полилися по щоках кривими струмочками. Я йшла, схлипуючи і ненавидячи весь світ. Вже лаяла себе за те, що якогось біса приволоклась сюди.

Ну, навіщо?.. Навіщо?!.. Які у мене тут перспективи? Ніякі. Нуль. Глухе місто. Глуха школа. Так, свіже повітря, чисте море, мальовничі краєвиди... Але хіба саме це потрібно в двадцять два роки?

Може, я і не любителька якихось дискотек або галасливого міського життя, але амбіції були у мене. А я здуру підписала контракт мінімум на три роки роботи. Три роки... Цілих три роки в цій проклятій глушині!..

Лише тепер осяяння зійшло на мене — я зробила помилку. Я добровільно поховала себе в самому забутому богом місці, яке коли-небудь існувало на карті…

Втім, що вже тепер було побиватися? Справу зроблено, і посеред ночі це точно не виправиш ніяк. Ще варто поглянути на контракт — можливо, все не так погано, і цілком можна розірвати без особливих втрат. Навіть якщо мені випишуть штраф або щось подібне, перетерплю. Зрештою тітка Олена і дядько Тарас залишили мені не тільки квартиру, але ще і всі свої заощадження. Трохи, небагато. Не мільйони, не казкові багатства, але в даний момент на життя точно вистачить.

Сюди-то я точно їхала не за грошима. А за чим?.. Напевно, я була занадто виснажена в момент прийняття рішення. Як то кажуть, біс поплутав. Загалом, скиглити було пізно. І шукати скриньку теж би не вийшло. Не знаю, чи зможу її розшукати як-небудь. Фактичної цінності вона не мала ні для кого, крім мене. Може, хтось помітить її і не стане забирати собі, зрозумівши, що річ особиста…

Я пішла далі. Скільки пройшла — без поняття, але ноги потихеньку починали відвалюватися. Спочатку ще жевріла надія зловити якусь попутку, але жодної (жодної!) машини не проїхало за весь той час, що я тяглася по дорозі. Глушина — вона і є глушина…

Раптово ззаду почулося бурчання мотора. Я озирнулася. Різке світло фар миттєво засліпило очі. А гуркіт двигуна тим часом наростав з кожною секундою. Ні, це точно не якась допотопна розвалюха на дизелі, це щось сучасніше…

Марку авто я не могла розібрати. Перед очима бігали «зайчики», я все моргала, намагаючись щось побачити. Звук наближався з такою швидкістю, що ставало страшно за власне життя — водій летів явно не шістдесят кілометрів на годину, і навіть не на сто…

Я швидко зійшла на узбіччя. Зробила це несвідомо — на голих інстинктах. І якраз вчасно, тому чорний присадкуватий автомобіль в той же момент порівнявся зі мною. Гальма скрикнули, піднявся пил стовпом. Я заплющила очі від переляку, від гуркоту, від нещадного сяйва фар.