Глава 1.

❝ Тут треба твердості душі й снаги,

Страх не повинен волю підкорити❞

Данте Аліґ'єрі «Божественна комедія»

—

Є такі вчинки, які ми здійснюємо за покликом серця. А є ті, що здійснюємо від відчаю. Мій переїзд в Чорнохмарів — з останньої категорії. Навіть зараз, сидячи біля каламутного автобусного вікна і спостерігаючи за серпневими сутінками, що повільно згущуються, я все ще не усвідомлювала до кінця, на що підписалася.

Не сказати, що довго мучилася з рішенням. Швидше навпаки — погодилася миттєво, як тільки мені запропонували вакансію вчителя історії в місцевій школі. А все тому, що абсолютно не хотілося повертатися в осиротілий будинок. Двічі осиротілий.

Мої перші, рідні батьки загинули в автомобільній аварії разом з моєю старшою сестрою. З усього того жаху серед купи металобрухту лише я залишилася в живих. І сталося це настільки давно, що, здається, я вже стала забувати обличчя моїх рідних.

Але обличчя других батьків — моїх дядька і тітки, яких давно звикла називати татом і мамою, я пам'ятаю прекрасно. Все ще пам'ятаю. Їх не стало під час авіакатастрофи, всього за пару днів до вручення мого диплому. За іронією долі, я також повинна була полетіти з ними, але полетіла з відпочинку трохи раніше. І знову врятувалася, а вони — ні.

Хтось скаже, що це зла доля, родове прокляття. А я скажу — звичайне невезіння. І чомусь найбільшою невдахою мені хочеться назвати саме себе. Хоча я жива. На мені знову ні подряпини. А останні мої близькі люди зникли безслідно — від тітки Олени і дядька Тараса мені залишилася порожня квартира, спогади, деякі заощадження і чудернацька чорна скринька, яка мені так подобалася в дитинстві.

Мама, в сенсі — моя друга мама, тітка Олена, зберігала там свої прикраси: сережки, намиста, шпильки, браслети. Маленька я часто гралася з ними, приміряла на себе. Мама сміялася. Ніхто так більше не сміявся — дзвінко і ніжно. Навіть сміху моєї рідної матері я не пам'ятаю, а сміх тітки Олени пам'ятаю дуже добре.

Зараз скринька перебувала в моїх руках. Різьблене дерево, покрите чорним лаком, таємниче переливалося в останніх променях сонця. Скриньку мені вручили відразу після повідомлення про смерть дядька і тітки. Виявилося, у них був нотаріус — похмурий немолодий чоловік з віковими зморшками і високим чолом. Він передав мені копію заповіту, за яким все майно Олени і Тараса Любичів переходило мені. Інших дітей у моїх прийомних батьків не було. А також цю саму скриньку. Тільки прикрас там, на мій подив, не виявилося.

Зате лежав якийсь ключ і лист в запечатаному білому конверті. Лист я розкрила, почала читати, але сльози швидко затуманили погляд. Я не змогла дочитати до кінця. І так знала все, що хотіли мені сказати на прощання мама і тато: що люблять мене, що бажають мені тільки щастя, що їх відхід не повинен мене засмучувати, адже вони все життя займалися тим, що дбали про мене. І все це було чистою правдою. Ось тільки не засмучуватися у мене не вийшло. Я не просто засмутилася. Я сумувала всією душею. І лише ця скринька залишилася нагадуванням про те, що в моїй долі була і безумовна любов, і турбота, і щастя тихого сімейного життя.

Одне не вкладалося в голові: звідки дядько і тітка могли знати, що їх не стане так скоро? Втім, звичайно, вони цього не знали. Просто тато був людиною завбачливою. Завжди намагався у всьому думати наперед. Дбав про мене так, немов я йому дійсно дочка. Я б і сама в цьому ніколи не засумнівалася, не збережи моя пам'ять кадрів тієї страшної аварії. Хоча із задоволенням би стерла їх. А зараз мені хотілося стерти свою пам'ять дочиста — аж до сьогоднішнього дня, щоб зовсім нічого не знати про те, хто я, де я, і куди їду. Але я продовжувала стискати чорну скриньку, ніби чіпляючись за осколок минулого — якусь частинку, але вагому і важливу, щоб не втратити, щоб пам'ятати.

Я так ніколи і не запитала маму, звідки у неї ця річ, що за візерунки прикрашають дерево. Вони нагадували якісь магічні символи — зірки, місяць, дивні букви, не схожі ні на один відомий мені алфавіт. Звичайно, ні в яку магію я не вірила. Та й тітка Олена теж. Вона була людиною науки, як і дядько Тарас. Мені теж хотілося піти по їх стопах, але я все ж вибрала історію, а не хімію або фізику. Історії мене завжди цікавили і захоплювали по-справжньому — історії цілих країн, народів, міст, континентів і навіть просто крихітних населених пунктів. Таких, як Чорнохмарів.

Почувши цю назву від свого куратора, який займався розподілом студентів після закінчення вузу, я просто кивнула ствердно. У це містечко ми якось давним-давно приїжджали з тіткою і дядьком — на відпочинок. Чорнохмарів розташовується в справжній глушині між горами і морем, але місце миле і по-своєму сентиментальне. Принаймні, так мені запам'яталося. Я пам'ятала прибережну смугу з дрібної гальки упереміш з сірим піском, сосновий ліс на березі, над яким височіли похмурі сиві гори, і маяк — старий і самотній. Вранці там торгували свіжоспійманою рибою, а ночами туди було краще не суватися. Напевно, про всяк випадок.

І ось я їду туди — в Чорнохмарів. Ледве знайшла потрібний автобус. Як на зло, запізнилася, і наступного рейсу довелося чекати ще три години. Останній автобус, де я перебувала зараз, обіцяв прибути на місце ближче до одинадцятої вечора. Не найкращий час, щоб розгулювати по незнайомому місту, але і чекати ще добу не хотілося. Я взагалі насилу дочекалася того дня, коли отримаю всі необхідні документи, зберу свої речі і відправлюся в дорогу — в нове життя. Або скоріше — на перепочинок після непоправної трагедії. В іншому випадку я б просто загрузла в депресії і сльозах, а так у мене з'явився хоч якийсь сенс життя: моя перша офіційна робота, мої перші, ще незнайомі учні, моя перша вчительська посада. Початок кар'єри, а може, і чогось ще…

Автобус раптом різко загальмував. Я злегка вдарилася скронею об скло, скринька мало не вивалилась з рук. Я встигла спіймати, потім глянула у вікно — темрява і, наскільки можу розгледіти, чисте поле. Ні зупинки, ні тротуарів, ні ліхтарів, жодних ознак цивілізації.