Розділ 17

Секретар, що зустрів їх в приймальні, не змусив довго очікувати й швидко пропустив до кабінету верховного магістра. З-за столу назустріч підвівся високий кремезний чоловік з вже повністю посрібленим волоссям, але назвати його старим язик не повертався: від нього дійсно віяло силою і владою!

Радо обійнявшись з Ренселом, він дружньо поплескав його по спині й повернувся до дівчини:

– Ти не казав, що твоя давня знайома настільки чарівна, – хазяїн кабінету простягнув їй руку для привітання: – Дьєро Рандар?

– Магістре Обайр! – Алізея за звичкою хотіла присісти в реверансі, але вчасно згадала, що, по-перше, її вбрання не відповідає цьому, а, по-друге, Ренсел попередив, що в Хеймґріді дещо інші правила етикету, й вона, шанобливо кивнувши, вклала свою тендітну долоньку в широку чоловічу.

Злегка потиснувши її пальчики, чоловік схилився в поцілунку, після чого запропонував своїм гостям розташуватись у кріслах за столом:

– Прошу! – допоміг він сісти Алізеї й повернувся на своє місце. – Як я розумію, – одразу ж перейшов до справи магістр, – ви, дьєро Рандар – наша єдина зачіпка щодо викрадача.

Почуватись зачіпкою Алізеї не подобалось. Вона, звісно, розуміла, що будь-який слідчий саме так і визначатиме її статус у розслідуванні, але від цього ставало страшенно незатишно. Ніби була наживкою для якоїсь величезної хижої риби. Й, чи виживе ця наживка – цілком залежало від рибалки. Точніше, від його зацікавленості в тому, щоб її не проковтнули.

– Саме так, – замість неї відповів Ренсел, хоча, навряд чи хтось очікував, що говоритиме вона. – І ми маємо максимально убезпечити дьєру Рандар від чергової спроби викрадення.

– Ти ж розумієш, що, як тільки я пов’яжу вас цими мітками, ти відчуватимеш навіть найменший її біль? – прискіпливий погляд магістра було спрямовано на Ренсела, але Алізеї здавалось, що сказано це було здебільшого для неї.

Принцеса перевела стривожений погляд на свого рятівника, але той сидів абсолютно розслаблено:

– Я здатен справитись з подібним, – відмахнувся він. – Головне, не дати вихопити її в нас з-під носа.

– Для цього з нею має попрацювати наш онейромант*, – магістр глянув на дівчину: – Ви не проти?

– Він зможе заблокувати доступ до моїх снів?

– Саме так, дьєро Рандар! Він найкращий спеціаліст Хеймґріду, – занадто мило усміхнувся магістр, ніби намагаючись притлумити її тривогу. Так батьки вмовляють випити гіркі ліки, розповідаючи про те, які вони смачні. – Буде трохи неприємно, але це можна пережити, – наостанок піднесли їй ті самі ліки.

Проте, вона була вже в тому віці, коли необхідність прийому ліків усвідомлюють і без підсолоджування:

– Я згодна.

– Але спочатку – мітки, маг-ейре! – шанобливо, проте, наполегливо нагадав про ціль їхнього візиту Ренсел.

Підвівшись, магістр пройшов до протилежної стіни й натиснув на кілька точок в одному йому відомому порядку. Частина стіни від’їхала вперед і вбік, утворюючи прохід:

– Спускайтесь вниз, – кивнув він парочці. – Віддам деякі розпорядження й наздожену вас.

Принцеса провела його здивованим поглядом, але рушила за Ренселом. Спустившись на кілька сходинок, вона все ж не втрималась від питання:

– Він дійсно верховний магістр?

– Не схожий? – вустами чоловіка майнув трохи глузливий осміх. – Повірте, він може бути жорсткішим, ніж ваш батько. Але тільки там, де це потрібно, – сходинки закінчились ще одними дверима, й Ренсел, зазираючи в очі своєї підопічної, обережно взяв її за руку: – Я знаю, що вам страшно і зроблю все, щоб вас захистити. Чи ви не вірите мені?

Алізея завмерла. Всього лиш доторк, а її прошило наче блискавкою. Тілом пронеслась гаряча хвиля, кидаючи до обличчя розпашілу кров, й зараз дівчина невимовно раділа притлумленому світлу, котре ледве освітлювало їхні обриси. А поява верховного магістра й зовсім розвіяла виниклу ніякову паузу.

Знявши магічний замок, Обайр запросив їх до середини, де, як тільки вони переступили поріг, спалахнуло яскраве освітлення, вихоплюючи першим кам’яний постамент в центрі потаємної кімнати. Витесаний з цільної брили геліотропу, він трохи зловісно зблискував червоними, ніби кривавими, вкрапленнями на зеленому тлі. Лиш опинившись поруч з ним, Алізея змогла роздивитись магічні знаки, якими його було щедро розписано, хоча строкате забарвлення приховувало в’язь.

Магістр окинув уважним поглядом дівчину, ніби очікуючи від неї відмови:

– Командор Дайрен знатиме про всі ваші пересування – навіть найменші, – наголосив він ще раз. – Але відчуття болю працюватиме лиш в його бік – вам це не загрожує.

– Я вже дала свою згоду, – спокійним голосом, хоча всередині шкреблась якась незрозуміла тривога, підтвердила Алізея свій намір.

– Хочу бути певним, що ви розумієте наслідки, – обличчя магістра не виражало жодної емоції, окрім бажання почути остаточну відповідь.

– Я розумію.

– Тоді, кладіть ваші руки на поверхню, – кивнув він на постамент, де раптом сяйнуло зовнішнє коло символів.

Першим це зробив Ренсел й підвів очікувальний погляд на принцесу. Не вагаючись, дівчина стала навпроти нього й поклала свої долоні поверх його. Наблизившись збоку, магістр лівою рукою, не торкаючись, накрив їхні, а праву здійняв вище, і тепер спалахнули всі символи.

Сяйнисті промені потяглись спочатку до пальців, обплітаючи їх і тягнучись візерунчастим плетінням до зап’ястків. Потім візерунки злились в суцільне світіння, й Алізея відчула легке приємне поколювання, яке швидко розтікалось під шкірою й поступово слабшало разом з тим, як зникало світіння. Останні спалахи зблиснули на зап’ястках Ренсела і зникли остаточно.

– Готово! – магістр прибрав руки й розвернувся до виходу. – Відведи дьєру Рандар до Велторіна, й одразу, коли звільнитесь – до мене в кабінет! – збігши нагору, він дочекався, поки пара підніметься за ним, та замкнув потаємну кімнату.

Йдучи поруч з Ренселом, дівчина майже нічого не помічала, занурена до своїх думок. Вона розуміла доцільність такого зв’язку, але щось їй здавалось в цьому всьому неправильним. Або ж вона просто перенервувала останнім часом.