Розділ 16

– Тримайся за хутро! – крикнув їй на вухо Ренсел, забираючи руки з талії.

Вп’явшись пальцями в довгу білу шерсть кроґа, Алізея озирнулась, але все, що побачила – це черговий крижаний вихор, котрий летів просто в них, і їй здавалось, що ухилитись від удару вони вже не встигнуть. Але з рук чоловіка вирвались два блакитних промені й, за мить до влучання, перетворились на велику півсферу, котра розвернулась увігнутою стороною в бік вихору.

Крижаний потік врізався в неї зі скреготом і вся поверхня захисного закляття вкрилась сіткою тріщин. Та найдивнішим було те, що тріщини швидко зникли, а всі друзки, які врізались у півсферу, просто розчинились в ній, після чого все це всоталось назад в руки Ренсела, розмальовуючи їх морозяним візерунком, і за мить вирвались ще більшим потоком крижаних голок з його долонь, закриваючи все небо позаду. Й, поки вся ця маса неслась в бік когось, хто її перед цим і наслав, командор встиг витягнути артефакт, прочинити портал та скерувати в нього Тарі.

– Хто це був? – як тільки вони вилетіли по інший бік, озирнулась на чоловіка Алізея.

– Лумерії – духи крижаного вітру, – знов обхопивши її за талію, заспокійливо усміхнувся Ренсел. – Декого з них змогла підкорити Олка Фінна.

– Вона вирішила нас вбити? – дівчина ледь стримувала внутрішнє тремтіння, усвідомлюючи, наскільки могутня та відьма й що вона могла з нею зробити.

– Скоріше, збити, – не надто заспокоїв свою підопічну командор. – До землі ми не долетіли б і вже були б в її руках. 

– І навіщо ми їй?

– Гадаю, що не ми, а ви, – його уточнення радощів точно не додало. – Якщо мої здогадки вірні, то вона вже знає про спробу когось зі своїх магів знов викрасти вас. І я не певен, що справа у ревнощах. Олка Фінна на подібні дрібниці не розмінюється, наскільки мені відомо. Якби треба було когось прибрати з її шляху – вона б це зробила руками своїх посіпак. А ви потрібні їй живою.

– А хіба зараз були не її посіпаки? – кивнула в той бік, де тільки-но був портал Алізея.

– Її. Але вихор був надто потужним – скоріш за все, вона була десь неподалік й посилювала його.

– Що їй взагалі потрібно?

– Те, що й багатьом, подібним до неї – влада! – відповідь ніяким чином не пояснювала таку зацікавленість тієї крижаної відьми саме в Алізеї, і Ренсел одразу ж додав, випереджаючи нове питання: – Ви – носій унікальної магії. Магія – це сила. Сила – це влада. Чим більше магії – тим більша сила. Так – зрозуміліше.

– Тоді, до чого була та погроза? – щось в цьому всьому не стикувалось, й начебто якась важлива деталь вислизала з уваги.

– Мені це теж цікаво, – невизначено хмикнувши, командор знизав плечима з абсолютно спокійним виразом обличчя, як встигла помітити Алізея, хоча дивитись на нього, задравши голову, було не надто зручно. Можливо, просто не хотів лякати. – Колись дізнаємось. Ми підлітаємо, – кивнув він вперед, відволікаючи дівчину від тривожних думок.

А подивитись було на що! Скімелл вражав своїми розмірами: тепер Алізеї було з чим порівнювати – Дорасолл здавався рази в три меншим. Та й кольорова гамма в них була різною. Якщо прикордонне містечко віддавало перевагу холодним фарбам, то столиця схилялась до теплих, перетворюючи зимовий пейзаж на літній спогад. А ближче до центру майже кожен будинок мав верхнім поверхом оранжерею зі скляним куполом. Й, поки вони пролітали над ними, Алізея з задоволенням розглядала квітуючі деревця, чи кущики, а, подекуди, вони були увішаними навіть стиглими плодами. І все це навівало скоріше весняний настрій, від чого власні проблеми здавались вже не такими похмурими.

Ренсел скерував Тарі до високої будівлі посеред центральної міської площі. Вона дещо контрастувала з загальним столичним ансамблем своєю яскравою білизною і шпилястою вежею, що ніби тягнулась до неба. Її видовжені стрілчасті вітражі були розписані теплими літніми пейзажами, що ніяк не навівало серйозного ділового настрою. Хоча, можливо, на це й був розрахунок: розслаблені люди завжди більш відверті.

Кроґ опустився перед ґанком. Ренсел допоміг дівчині зіскочити на сніг й повів до входу. Охорона віддала йому честь та виструнчилась, навіть не перевіривши його супутницю. Схоже було, що командор Дайрен встиг заслужити серйозну повагу в чужому для нього світі. І це – за якихось неповних три роки!

Алізея з цікавістю роззиралась довкола. Цей світ був разюче відмінним від Таримії, котра поруч з ним здавалась бляклою і похмурою. Не дивно, що її рятівники – Ліара з Реєм – втекли з нього до Вільних Земель. Зараз й вона розуміла, що повертатись додому не має жодного бажання, попри всі небезпеки. Та, зрештою! За якусь добу її життя виявилось настільки насиченим подіями, що цей період сміливо можна було прирівнювати до кількох років нудного існування вдома!

– Куди ми йдемо? – невідомість все ж гнітила, й вона легенько смикнула за рукав свого провожатого. – І де ми взагалі?

– Це – Верховний Магістрат Хеймґріду. Тут немає королів, – озирнувшись на неї, трохи іронічно всміхнувся Ренсел. – Державою правлять обрані магістри на чолі з верховним магістром.

– А хто їх обирає?

– Народ.

Відповідь настільки збентежила Алізею, що вона спіткнулась:

– Це… і є Вільні Землі?

– Ні. Але достатньо вільні. В усякому разі, в порівнянні з Таримією – навіть дуже.

– І що нам потрібно в Магістраті?

Притримуючи дівчину за лікоть, Ренсел зупинився перед дверима, на яких сяяли невідомі Алізеї символи:

– Нам потрібен верховний магістр, котрий зможе пов’язати нас мітками. При чому, настільки майстерно, що їх ніхто не зможе помітити, а, значить, і знищити, – чоловік натиснув на дверну ручку і штовхнув праву стулку, пропускаючи вперед супутницю: – Прошу!