Розділ 14

Скільки минуло часу, поки вона так і стояла, завмерши від страху усвідомлення – хтозна. Але цікавість, котра не зникала навіть у хвилини найбільшої небезпеки, змусила розплющити очі й… Алізея завмерла приголомшена. Всі минулі рази вона не бачила нічого. Точніше, перед нею був просто якийсь сірий простір без нічого – він, здавалось, нескінченно тягнувся далеко вперед без жодної зачіпки для ока. Але не тепер.

Зараз вона стояла посеред крижаного палацу. З криги було все! Стіни, стеля, підлога, світильники й… квіти. Тут було повно крижаних квітів: від повністю прозорих, наче зі сльози, до синьо-зелених, мов би виточених з замерзлої морської хвилі. І від всього віяло холодною свіжістю і вишуканістю.

Та найбільше Алізея хотіла побачити його – того, чиї прохолодні долоні лежали на її плечах, змушуючи тремтіти від страху. Вона мала обернутись, щоб впевнитись у своїй здогадці, або ж у помилці. Мала… і боялась. Боялась, що здогадка підтвердиться.

– Залишся зі мною, – хрипкий, ніби застуджений шепіт збивав з пантелику, сіючи в ній сумніви. – Я втомився тебе шукати.

Вона хотіла спитати – навіщо, але страх в ній дійшов, схоже, тієї точки, коли відчувався вже її фамільяром, і той, з’явившись посеред сну, рвонув смичком по струнах з такою силою, що мелодія, вирвана з нетрів скрипки вдарила її, протвережуючи й вириваючи з оманливої дійсності.

Та вилетівши в реальність, Алізея влетіла в чиїсь обійми й ледь не припалила нахабу чорним вогнем, що аж клекотів у ній зараз, якби не голос:

– Прокинься! Алізеє! Ти чуєш мене?! – і над цим голосом замислюватись не було необхідності – це був точно голос Ренсела.

– Чую, – намагаючись повернути серце десь з горла до грудей, прохрипіла дівчина і вчепилась в сорочку свого рятівника. – Я знов… була там…

– Де? – з полегшенням видихнув чоловік, пригортаючи її до грудей. – У викрадача?

В його обіймах було затишно і тепло. Ніяка приємність того холоду, що збурював у ній дивні відчуття, не могла зрівнятись з теплом, що огортало її зараз, вливаючись м’яким потоком і розтікаючись кров’ю по всьому тілу.

– Так, – прошепотіла вона йому в шию. – Але цього разу я бачила не просто сіре «нічого» – цього разу я бачила палац. Крижаний. Неймовірно гарний… і неймовірно холодний. Якби не Ґарбо… я ризикувала там залишитись.

– Все гаразд, – він гладив її по спині, намагаючись заспокоїти та, натомість, схоже, розбурхував ще більше, відчуваючи, що її серце не стишувало своє калатання ні на мить. – Ти в безпеці.

На якусь мить вони обидва забули про умовності: небезпека розвіяла межі, що змушували тримати дистанцію, й необхідне «ви» відступило, дозволивши трохи близькості бодай у словах. Бодай на хвилину.

– Справді? – Алізея підвела голову, відірвавшись від його плеча, і в її погляді не було й краплі певності в цих словах. – Крижана відьма безперешкодно бігає твоїм будинком й погрожує мені невідомо з якої причини. Якийсь безумний маг намагається мене викрасти і теж – з невідомої причини, – її, схожі на крила величного птаха, брови похмуро зійшлись на переніссі: – Він сказав, що втомився шукати мене. Іншим викраденим він казав те саме?

Ренсел одразу ж мотнув головою:

– Ні. Все, що вони чули, це «Ти – не вона».

– Я нічого не розумію, – відчуваючи, що заспокоїтись повною мірою в чоловічих обіймах буде не просто, дівчина відсторонилась від нього і впала на подушку. – Якщо йому потрібна я – то він мене знайшов і вже давно. Тоді, навіщо викрадати інших?

По-своєму зрозумівши її відстороненість, Ренсел підвівся з ліжка й, відійшовши до його узніжжя, сперся на бильце:

– Ми не знаємо справжніх мотивів викрадача. Але те, що він зумів затягнути вас до конкретного місця, свідчить, що ваша згода йому вже практично не потрібна. І це – погано, – все повернулось на свої місця, і звичні межі також.

Алізея знітилась: після всього, що вона дізналась – ідея втечі з незнайомцем зі сну вже не здавалась чудовою. Добре, що цього разу на неї не подіяли його оманливі слова й, можливо, ментальна магія.

– Ще щось цікаве помітили? – сухим діловитим тоном Ренсел ніби теж відмежовувався від неї.

– Скоріше, почула, – дівчину пересмикнуло від згадки. – Голос, – вона неприємно скривилась, ніби спогад доводилось витягувати з себе разом з болем. – Я впізнала його. Але… – кинувши на командора винуватий погляд, Алізея щільніше закуталась в ковдру, наче потребувала захисту, а цупка тканина могла його надати, – …зараз не пам’ятаю взагалі. Знаю тільки, що в той момент мені стало страшно.

– Чому страшно? – одразу ж натягнувся Ренсел, сподіваючись хоч на якусь зачіпку. – Це була людина, котру ви боялись?

Хотіла б Алізея знати відповідь! Вона прикрила повіки й спробувала відтворити деталі сну, але вони постійно вислизали від її уваги:

– Скоріше, – зітхнувши, вона розплющила очі, але дивитись намагалась кудись в бік від чоловіка, – я злякалась того, що не очікувала почути саме цю людину. Тобто, не очікувала такого від неї.

Випроставшись, Ренсел відійшов до крісел, в яких йому не пощастило поспати та, вхопившись за одне з них, підтягнув до ліжка, щоб бачити обличчя дівчини. Втомлено впавши в нього, він сперся ліктями на підлокітники й задумливо звів пальці перед собою:

– А тепер я хочу почути всі подробиці.

– А це всі подробиці, – з іронічним сумом хмикнула Алізея. – Єдине, що вискочила я звідти завдяки Ґарбо. Хоча, з’явився він тільки після того, як відчув мій страх.

– Небагато, але хоча б є один плюс, – крива посмішка ледь ковзнула губами Ренсела, швидко ховаючись в його суворій гримасі. – Ви – єдина, хто не опинилась в руках викрадача навіть після згоди піти з ним. Візьму сміливість припустити, що вас врятувала ваша природна впертість, спрацювавши десь на рівні підсвідомості. Мінус – можливо, йому тепер не потрібна ваша згода, щоб затягнути до себе. І з цим треба щось робити.

Бути лялькою в чужих руках Алізеї не хотілось. Втратити магію – тим більше. Вона занепокоєно засовалась на ліжку: