Глава 13

Алізея знітилась ще більше. Вона не вважала себе неправою, коли три роки тому всього лиш хотіла зустрітись зі своєю загиблою матір’ю. А просити дозволу в батька було марною справою. І як було вчинити? Що робити, якщо тебе ніхто не розуміє й не чує?! Тільки тікати! Хто ж знав, що її татусь, замість подякувати за щасливе повернення доньки – розжалує й запроторить капітана в найнебезпечніше місце Таримії! Тим більше, що їй взагалі нічого не загрожувало. І за все це Ренсел заплатив досить дорого.

– Я розумію ваше ставлення до мене, – вп’явшись руками в бильця ліжка, вона сперлась на них чолом, сховавши обличчя. – Скажіть лиш: ви б не спробували зустрітись зі своєю матір’ю, якби вам випала така можливість?

Кількахвилинне мовчання наштовхувало на думку, що прощення їй не дочекатись. Проте, відповідь здивувала:

– Я дійсно і злюсь на вас, і розумію. Я вчинив би так само. І, так! – чоловік нахилився і в його очі потрапило тьмяне світло ледь жевріючих магічних світильників, відбившись від них дивними вогниками. – Не вас я вважаю причиною своїх проблем. Мені добре відомий характер лорда ле Рандара, – іронічно хмикнувши, він відкинувся назад. – Якщо він прийняв рішення – воно залишиться незмінним, навіть, коли він усвідомлюватиме його помилковість.  

– Я намагалась. Правда, – Алізеї було боляче визнавати паскудність характеру батька, якого вона любила й ненавиділа водночас. – Після вашого розжалування… наші стосунки зіпсувались остаточно…

В тиші, що повисла за цим, здавалось, розчинились навіть звуки дихання. Розповіді обох – стали несподіванками для кожного з них. Ренсел не вважав принцесу злою, чи розбещеною понад міру, але й не тією, хто вміє перейматись чужими проблемами. Проте, історія з коханцями-невдахами дещо похитнула його в цій певності. А ті триста золотих, що доставили в будинок, де він жив з двома молодшими сестричками, змінили його думку щодо неї остаточно. Тепер… І все ж вона подобалась йому… колись. Хоча, це й лякало, адже їй було лиш шістнадцять… тоді…

Й Алізея не очікувала, що її спроба побачитись з мамою, потягне за собою такі жахливі наслідки. А ще жахливішим було те, що вона навіть не поцікавилась долею Ренсела: відправивши йому гроші, їй здавалось, що з тією сумою він зможе вирішити всі свої проблеми. Але в проблем була своя думка з цього приводу. Або ж в її татуся.

– Не варто було сваритись з батьком через якогось охоронця, – хрипкий голос чоловіка пролунав так різко, ніби розірвав тишу навпіл. Чого в ньому було більше: гіркоти, образи чи болю – зрозуміти було важко. Але це не скидалось на прийняття ситуації.

– Ви ніколи не були якимось! – попри все, Алізея почувалась винною. А ще тепер вона почувалась вільною від всіх умовностей, і можливість забути задушливі правила етикету – невимовно її радувала. – Я завжди цінувала вас!

– Справді? І ким же я для вас був, Алізеє? – схоже, останні залишки колишніх умовностей остаточно розчинились в розірваній тиші, зникнувши в якійсь просторовій дірці.

Принцеса пошкодувала про нестримність власного язика, але слова було вимовлено й тепер від неї вимагали уточнення сказаного.

– Я… вважала вас неперевершеним бойовим магом! – в принципі, їй не довелось особливо щось вигадувати, адже вона дійсно так думала й захоплювалась його майстерністю. – Але після вас зі мною ніхто більше не займався.

– Ви – принцеса. За вас мають битись інші, – інтонації Ренсела не ставали теплішими – вони ніби також промерзли, як і кригомонстри, від яких він її рятував.

– Тут я – ніхто, – як не дивно, але за своїм титулом Алізея не шкодувала жодної хвилини, окрім одного моменту, коли Ренсел їй практично хамив. Вона ніби дійсно почала дихати на повні груди, позбавившись своєї титулованості. – Тому, маю вміти захищати себе сама, – дівчина хитро примружилась: – Мені потрібні ваші уроки.

Вона не бачила його обличчя, але чула сутужне зітхання:

– Як тільки я розберусь з цими викраденнями – відвезу вас до столиці, де ви зможете влаштувати своє життя. Там вам не доведеться битись.

– І що я там робитиму?! – її обуренню не було меж. – Витинатиму хрестиком?! – скочивши з ліжка, Алізея так тупнула ногою, що на цей звук миттю з’явився Ґарбо, а слідом за ним до спальні влетіла перелякана управителька.

– Що відбувається?! – примружуючись, жінка намагалась хоч щось роздивитись у півтемряві, але, помітивши яскраві вогники очниць фамільяра, різко сахнулась й ледь не впала на Ренсела: – Там – монстр! – зарепетувала вона, ховаючись за спинку крісла.

– Заспокойтесь, дьєро Веріс, – голос чоловіка відлунював всесвітньою втомою. – Це всього лиш фамільяр нашої любої гості.

– Я бачила фамільярів! – обуреним тоном наполягала на своєму управителька. – Цей! – тицьнула вона з-за крісла пальцем в бік Ґарбо. – Ним не виглядає.

На якусь мить Алізеї здалось, що навіть вогники в гарбузячій голові примудрились спалахнути обуренням.

– Фамільяри бувають різними, – спокійно продовжував Ренсел. – А дьєра Рандар – дуже вигадлива дівчина. Тому, можете спокійно продовжувати свій сон: як бачите, ми обидва поводимось в межах пристойності.

– Ви самі призначили мене компаньйонкою дьєри Рандар, – змахнувши рукою, управителька посилила світло, й одразу ж став помітним її суворо-обурений вираз обличчя.

– Звісно, – втративши надію на хоч якийсь сон, вибрався зі свого імпровізованого ліжка командор та, заклавши руки за спину, втупився в очі жінки. – І навіть збираюсь за це платити, як і обіцяв. Але, якщо вас зараз щось не влаштовує, я можу найняти когось іншого.

Натяк був цілком зрозумілим, тому, гордо задерши голову з відверто ображеним виглядом дьєра Веріс покрокувала до своєї кімнати, озирнувшись один раз у дверях:

– Якщо почую шум – я повернусь!

У відповідь на це почувся страшенно противний скрипучий протяжний звук, від якого хотілось стиснутись у грудку: ображений за «монстра» Ґарбо кілька разів провів смичком по струнах своєї улюбленої скрипки, вириваючи з неї точно не музику, а якийсь жахливий стогін. Від цього звуку управителька ледь не підстрибнула на місці і, сердито пирхнувши, зникла за дверима.