Розділ 12

Перевірка почалась з підвалу, де знаходився артефакт магічного захисту дому. Великий чорний кристал гагату стояв на постаменті в обрамленні срібних витих знаків, схожих на невідому магічну в’язь. Алізеї навіть не знадобилось переналаштовувати зір, щоб побачити енергетичні потоки, що розповзались від нього імлистим павутинням, обплітаючи стіни.

Почаклувавши над ним, Ренсел невдоволено похмурився й повернувся на перший поверх. Потім, другий, третій… Магічна обв’язка будинку була абсолютно неушкодженою. Більше того, ніхто не входив й не виходив ні через двері, ні через вікна. Присутності сторонніх виявити також не вдалось.

Вони повернулись до покоїв, наданих Алізеї, і Ренсел почав моститись на своє імпровізоване ліжко, даючи зрозуміти, що збирається спати, хоч як це не було дивним після всього. Дівчина теж впала на своє, але спати їй не хотілось.

– Може, ви хоча б висунете якесь більш-менш вірогідне припущення з приводу нічної гості? – обуреним тоном звернулась вона до нього. – В мене дійсно були сліди на зап’ястях від її хватки. А чорний вогонь некромага її лиш трохи обпік.

– З вогнем дійсно незрозуміло, – на сонний – голос Ренсела не походив. – Але здогадки є. Гадаю, що такою силою може володіти лише одна людина… – він затнувся, обдумуючи сказане й уточнив: – Якщо вона людина… Маґ-ейрі* Олка Фінна. Голова магістерію Крижаної пустки. І… так! В неї біле волосся.

Алізея від злості вдарила кулаком по ліжку:

– Тобто, ви одразу ж зрозуміли – хто то був?!

Розуміючи, що зі сном йому остаточно не пощастило, чоловік сів у кріслі, блаженно витягнувши хоча б ноги:

– Ну, спросонку я взагалі нічого не зрозумів, окрім того, що ви знов в одній нічній сорочці, і знов пирхаєте на мене, – глузливо сміхотнув він, закидаючи руки за голову.

Дівчина інстинктивно потягнула на себе ковдру, хоча й була одягнута, та ледве стрималась, щоб не пирхнути ще раз: сорочку – він помітив! А те, що його ж будинком вештається незрозуміло хто – ні!

– Що ж ваша коханка вас проминула? – якби її тон міг перетворитись на кислоту – роз’їв би й простір між ними, таким був їдучим.

Зате Ренсела це, схоже, лиш розважало:

– Повірте, якби вона була моєю коханкою – не проминула б.

Тепер вже їй хотілось стукнути кулаком не по ліжку, але, вдихнувши-видихнувши, Алізея опанувала свої емоції, котрим мало б бути абсолютно байдуже до того, хто стрибає під ковдру цього розумника, й повернулась до з’ясування причин нічної пригоди:

– То кого ж вона мала на увазі, погрожуючи мені?

– В мене лише одне припущення – вашого викрадача, – досить несподівану здогадку висунув Ренсел й криво всміхнувся: – Якщо тільки у вас тут немає ще якихось знайомих, на кого вона претендує.

– Купка кригомонстрів рахується? – а от Алізеї смішно не було. – Хоча, ні. До них я вже простягнула руки. До речі, – вона переповзла до протилежного краю ліжка, що був ближче до чоловіка, – а як ви тут опинились?

– Абсолютно нецікава історія, – одразу ж похмурився Ренсел й, змахнувши рукою, згасив майже всі світильники, залишивши два невеличких, що ледве дотягувались своїм м’яким приглушеним світлом до ліжка, та повністю приховували у темряві його обличчя.

– Це вам – нецікаво! – не вгамовувалась принцеса. – А я хочу зрозуміти, як сюди людей заносить.

– Я мало скидаюсь на дівчину, котру захочеться викрасти, – роздивитись вираз його схованого в темноті обличчя було неможливо, хіба підійти впритул, але цього Алізея робити не збиралась. А от інтонації були сердиті.

– Будь ласка, командоре! – благально склала перед собою руки дівчина. – Це ж дійсно дивний випадок, щоб двох людей в різний час закинуло до одного й того ж світу!

Силует Ренсела здавався розслабленим, та Алізея бачила, як нервово постукують по підлокітниках його пальці:

– Коли ми наодинці, можете звертатись до мене за іменем, – несподівано видав він й, не очікуючи реакції, одразу ж продовжив: – Сюди я потрапив завдяки вашим старанням, леді ле Рандар. Ваш батько відправив мене на найнапруженішу ділянку кордону, де прориви порідь мороку були найчастішими. Й одного разу кордон прорвали лумдори – кригомонстри, як ви їх називаєте. Я опинився в оточенні, оскільки вони з’являються колами, а не поодинці та, коли спробував знищити їх так само, як і ви – чорним вогнем некромага – відбувся вибух, – на цих словах Алізея нервово зглитнула, усвідомлюючи, по якій межі вона пробіглась, діючи так само. – А, коли прийшов до тями – побачив довкола себе білі стіни якоїсь цілительської. Як мені розповіли: мене, ледь живого, знайшли в крижаному лісі, й понад два тижні моє життя висіло на волосинці, – від почутого дівчина знітилась, відчуваючи себе винною, і ставити ще якісь питання – язик в неї не повертався, але Ренсел продовжив сам: – Далі були з’ясовування – хто я? Як тут опинився? Чи не несу загрози? Чи можна мені довіряти? З часом я зміг добитись можливості робити те, що вмію – ліквідовувати наслідки проривів агресивних істот.

– Це – моя провина, – хрипко, ледь чутно вичавила з себе Алізея. – Я не думала тоді про наслідки. Просто… я дуже хотіла побачити маму.

– Я знаю, – глухо промовив він, нібито навіть співчутливо, а от наступні слова пролунали практично звинуваченням: – Зате я тепер ніколи не побачу своїх сестер, котрі залишились без єдиної підтримки. А їм було всього лиш чотирнадцять й вісімнадцять.

– Але ж королівство має опікуватись сім’ями військових.

– Леді ле Рандар! – голос Ренсела віддавав роздратуванням. – Ви дійсно така наївна? Тим більше, що я просто зник! І вважаюсь тепер дезертиром.

Як було не соромно, але Алізея жодного разу не поцікавилась долею капітана Дайрена. Окрім одного випадку:

– Нууу… я думаю, що трьохсот золотих їм має вистачити для безбідного життя.

– Що?! – чоловік підскочив у кріслі. – Ті триста золотих – це були ваші гроші?!

Дівчина ніяково відвела погляд: