Розділ 11

– Давайте зупинимось на тому, що вам щось наснилось, – тамуючи переможні вогники у своїх темних очах, поблажливо всміхнувся Ренсел.

– Але мені не наснилось! – розлючено тупнувши ногою, Алізея витягнула з-під ковдри одну руку, демонструючи зап’ястя: – Тут точно є… слід… – вона дивилась на руку й не вірила очам – жодного натяку на обмороження не залишилось. – Це неможливо! – дівчина вигукнула так голосно, що на її зойк миттєво примчав Ґарбо. Шкода, він розмовляти не вмів, хоча, навіть, якби написав, навряд Ренсел сприйняв би його, як свідка, якому можна безумовно довіряти. І тут Алізею осяяло: – Дьєра Веріс! Вона мала б почути галас, але вона його не чує й зараз!

Зауваження було цілком слушним, тим більше, що Ренсел мав добре знати свою управительку і, судячи з того, що його обличчям майнуло занепокоєння, така поведінка, точніше, повна її відсутність, чоловіка здивувала. Він кинувся до дверей, але вже, стоячи в них, загальмував й озирнувся:

– Гадаю, буде пристойніше, якщо до її кімнати увійдете ви.

Алізея лиш скривилась у відповідь: коли він влітав до її кімнати – правила пристойності його не обходили. Та сперечатись не стала. Зрештою, до своєї спальні вона сама його запросила. Як би це не звучало. Тож, щільніше закутавшись в поцуплену в нього ковдру, принцеса, з гордо задертою головою, промаршувала повз нього й тихенько увійшла до спальні своєї компаньйонки.

Дьєра Веріс насправді мирно сопіла, не підозрюючи напливу гостей до своєї кімнати. Потупцявши біля узголів’я її ліжка, дівчина схилилась й обережно, щоб не злякати, прошепотіла:

– Дьєро Веріс… – але відповіддю було все те ж саме сопіння. – Дьєро Веріс! – вже голосніше гукнула її Алізея, але жінка лиш смачно плямкнула губами, розвернулась на інший бік і продовжила спати.

Тепер до спальні увійшов і Ренсел з явним занепокоєнням на обличчі:

– А от це дійсно ненормально, – тихо пробурчавши, він почав перевіряти простір на залишки магії, й несподівано різко розвернув жінку обличчям до себе: – Що це?! – він обережно торкнувся губ управительки, і на його пальці залишився тонкий наліт інію, що швидко розтанув. Навіть крапельки води зникли.

Алізея миттю запустила своє пошукове закляття, але й воно ледве встигло вихопити розмиті обриси когось, хто тут побував, занурюючи жінку до неприродного сну:

– Ви це бачили?! – тицьнула вона пальцем в те місце, де мить тому майнув чийсь фантом.

– Бачив! – невдоволено буркнувши, Ренсел схилився над управителькою: – Її треба вивести з цього стану.

– Ще б зрозуміти, чим її в нього ввели, – схилилась над жінкою й Алізея. – Я ніколи не стикалась з подібною магією.

– Магія жителів Крижаної пустки, – мало що пояснив він їй цим і спроектував закляття, котрим вразили управительку. Над головою жінки з’явилось якесь мерехтіння, схоже на морозяні візерунки, але й вони швидко зникли.

Зате прокинулась управителька. Її зляканий погляд миттю перетворився на обурений, як і її голос:

– Що ви собі дозволяєте?! – підскочивши на ліжку, ледь не на носа натягнула вона ковдру й витріщилась на Ренсела. Та, помітивши поруч з ним Алізею, ще й в такому вигляді, просто вибухнула: – Як вам не соромно, дьєро Рандар?! Роздягнуті! З чоловіком! В спальні!

– Заспокойтесь, дьєро Веріс! – випередив обурену відповідь дівчини Ренсел. – Дьєрі Рандар наснився жах й вона закричала, але ви не реагували. Тому, вона покликала мене. Ви добре почуваєтесь? – схоже було, що розповідати їй про причини надміцного сну він не збирався.

– Чудово! – пирхнула жінка з таким виглядом, ніби саме припущення про можливість поганого самопочуття – було для неї образливим. – Я просто… надто втомилась, – усвідомивши, що першого ж дня зарекомендувала себе, як невідповідальну компаньйонку, спробувала вона виправдатись. Та з виразу її обличчя було помітно, що вона не розуміє причин такого глибокого сну, але озвучувати це не збиралась.

– Все гаразд. Відпочивайте, – Ренсел озирнувся на свою підопічну: – За дьєрою Рандар сьогодні наглядатиму я.

– А… як же пристойність?! – миттю спалахнула жінка.

– А ви підозрюєте мене в ганебній поведінці? – лукаво заломивши брову, криво всміхнувся Ренсел.

– Ні! Дьєре Дайрен! – управителька навіть почервоніла від ніяковості, чим дуже подивувала Алізею, котра вважала цей монумент незворушним. – Як можна!

– Дякую за довіру, дьєро Веріс! – кивнувши дівчині, він рушив до дверей.

– Доброї ночі! – усміхнувшись жінці, Алізея вискочила слідом за командором.

А Ренсел тим часом, вже встиг затягнути до її спальні крісло й тягнув друге. Поки він все це встановлював так, аби йому було зручніше спати, принцеса витягла з шафи більш-менш зручний для спання одяг – головне, що зі штанами – і переодяглась у ванній.

Коли вона повернулась до спальні, чоловік вже стояв у дверях:

– Я б швидше це зробив сам, але вас дійсно страшно залишати без нагляду, тому, перевіряти захист будинку ми підемо разом, – сповістив він її тоном, з якого важко було зрозуміти – сердитий його власник, чи ні.