Розділ 10

Це відчуття вона ні з чим не сплутала б. І цьому її також вчив Ренсел, але відточувала вона його вже з Мерчиком, змушуючи того подовгу дивитись на неї сплячу, поки не навчилась реагувати практично миттєво. А зараз був саме той випадок.

Ледь здійнявши повіки, щоб не помітив той, хто знаходився в її покоях, Алізея мало не скрикнула: просто над нею нависало жіноче обличчя. Гарне, витончене – у світлі блідо-блакитного нічного світила, що ліниво зазирало до вікна, та в обрамленні білого волосся – воно здавалось виточеним з криги, настільки було холодним. В нічній темряві, з її примарним світлом знадвору, очі таємничої гості здавались чорними, мов сама безодня, і від її погляду пробирало холодом та жахом.

Зібравшись з духом, Алізея спробувала скочити з ліжка, але незнайомка так спритно перехопила її зап’ястки, що дівчина не встигла задіяти навіть елементарну захисну магію. Її руки миттю втиснули в ліжко, обпікаючи шкіру вже справжнім крижаним холодом.

– Ґарбо! – вигукнула принцеса, марно пручаючись з надто чіпкої хватки.

Фамільяр з’явився одразу ж, але тільки він спробував накинутись на нападницю, як його віджбурнуло до протилежної стіни з такою силою, що гарбузячу голову розкололо навпіл, миттєво гасячи вогники в ній.

– Ґарбо… – захрипнувши, ледь прошепотіла Алізея, відчуваючи, як від люті, її тілом почало нестись знайоме тремтіння, накочуючи на неї розбурханою хвилею. Заполонивши її всю, воно вирвалось зовні, й чорний вогонь некромага заструменів з очей і з пальців. Дівчина скерувала його до рук незнайомки, охоплюючи їх язиками темного полум’я по самі лікті. Та зашипіла від болю й, не одразу, але все ж відпустила зап’ястки принцеси, відступаючи на пару кроків:

– Простягнеш до нього свої руки – відморожу! – зловісно процідила вона, зникаючи в темряві. Як не дивно, але на нападницю вбивчий вогонь подіяв зовсім інакше, тільки думати про це не було часу.

Ігноруючи біль в зап’ястках, Алізея злетіла з ліжка та кинулась до Ґарбо. Вогники ледь жевріли всередині його розбитої голови, й дівчина спробувала пустити в них інший – живильний вогонь. Її колотило. Страх, що втратить вірного друга й останню пам’ять своєї мами, застилав очі, заважаючи працювати, тому зробити це вона змогла не одразу. Зчепивши зуби, принцеса силою змушувала себе вирівняти дихання, і вогники нарешті спалахнули. Ніколи не думала, що так радітиме двом маленьким пломенистим язичкам, але зараз вони наче по ній розтеклись життєдайним теплом, повертаючи певність, й вона почала відновлювати голову Ґарбо.

Зживлюючи ділянку за ділянкою, Алізея думала лиш про те, що фамільяри набагато живучіші від людей, а Ґарбо й взагалі з’явився зі світу Смерті, тому, не може взяти й просто так померти! І, коли він нарешті ворухнувся, повертаючись до неї і сяючи своїми вогнистими очиськами з вічною усмішкою на гарбузячій голові, вона обійнялась з ним, принишкнувши на його плечі, й зашепотіла:

– Не зникай більше з мого життя. Ти мені дуже потрібен. Наступного разу, якщо хтось так жбурне тебе, краще тікай до свого межисвіття.

Заперечно хитнувши головою, Ґарбо підвівся й подав їй руку. Скочивши на ноги, дівчина швидко згадала причину свого пробудження, розлючено запихтіла і, не зупиняючись рвонула зі спальні. По-перше, їй було дуже цікаво, де ж її компаньйонка, котра мала б опікатись недоторканою гідністю. А, по-друге, вона була страшенно зла, як на те, що до неї в кімнату посміла забратись якась коханка Ренсела, так і на сам факт наявності тієї в нього! І сказати, що її злило найбільше – було не просто.

Пролітаючи вітальнею, Алізея встигла помітити злегка привідкриті двері до суміжної кімнати, де абсолютно мирно сопіла управителька, анітрохи не переймаючись честю підопічної свого хазяїна. Тому, зупинятись дівчина не стала й, вилетівши в коридор, застигла: де знаходилась кімната Ренсела – вона не знала. Але це точно не було перешкодою!

Перевіривши пару кімнат, принцеса знайшла потрібну й буквально увірвалась до неї, гучно хряснувши дверима. І тут її чекали кілька несподіванок…

Чоловік спав сам-один... Не прикриваючись ковдрою і, добре, хоч в спідніх штанах. Зате його груди з рельєфними м’язами можна було роздивитись навіть у нічній темряві. Але й це ще було не все! В якийсь момент Алізеї здалось, що вона бачить на його шкірі дивні морозяні візерунки, котрими розмальовувало її руки уві снах. Та, як тільки він підскочив на ліжку, ледь не пожбуривши в неї блискавкою, візерунки зникли, наче й не було. І тепер вона не була певною: чи бачила їх дійсно, чи їй примарилось?

– Алізея?! – прокліпавшись зі сну, ошелешено втупився в неї чоловік. – Я міг тебе вбити! Що ти тут забула?! – ну, він теж забув – про етикет!

– Забула?! – оговтавшись від первинного шоку, рикнула дівчина. – Це я хотіла вас спитати: що в моїй спальні забула ваша коханка?!   

– Хто?! – протираючи заспані очі, витріщався на неї Ренсел.

І те, як його погляд ковзав по ній, змусило згадати, що вона, як спала, так і вискочила зі спальні – знов в одній сорочці. Схоже, з одягом в цьому світі в неї дружні стосунки якось не склались. Тому, не довго думаючи, принцеса підскочила до ліжка командора впритул, від чого ступінь його ошелешеності зросла ще в кілька разів, і, висмикнувши з-під нього ковдру, закуталась в неї.

– Ваша! Білокоса! Нахаба! – гаркнула вона, почуваючись явно більш захищеною під шаром тканини, але на пару кроків все ж відступила.

– Ви збожеволіли?! – усвідомлюючи, що йому тепер прикритись немає чим, чоловік просто підвівся з ліжка, демонструючи дівчині потужні м’язи не лише на спині, а й під тонкою тканиною спідніх штанів, і рушив до шафи.

Алізея залюбки б відвернулась, але очі, мов прикипіли до довершеного чоловічого тіла, розпалюючи в ній ще більшу злість на факт присутності в житті Ренсела якоїсь пасії. І, хай би була в нього закоханою! Так, ні ж! Якщо не згадувати своє шістнадцятирічне захоплення капітаном Ренселом Дайреном. Але, коли то було! А тепер він постійно їй хамить, якщо не рахувати пиріжки.