Розділ 8

– В мене є лиш один варіант розв’язання цієї проблеми, – ставши посеред вітальні, командор обвів поглядом невдачливу парочку. – І мене не цікавить, чи вас він влаштує. Ви обидва будете заарештовані до з’ясування обставин зникнення дьєри Ленни Віел. І раніше, ніж суддя визначить рівень вашої провини й міру покарання, на свободу ви не вийдете.

– Покарання?! – злякано схлипнула дівчина, притискаючись до свого коханця.

– За що?! – обурено вигукнув той. – Ми нічого не зробили!

– Ви ввели в оману особливий підрозділ Департаменту розслідувань! – гримнув на них обох Ренсел. – Ми витратили на вас купу часу і сил, котрі могли б скерувати на дійсно важливі речі!

Молодик хотів щось заперечити, але, помітивши розлючений вираз обличчя Ренсела, вирішив за краще не ризикувати й спробував заспокоїти свою дівчину:

– Зате батьки не зможуть дістатись тебе, – гладив він її по руці. – А за два дні вони вже не матимуть на тебе жодних прав.

– Одягайтесь! – глузливо хмикнувши, командор розвернувся й рушив на вихід.

Алізеї не залишилось нічого, як йти за ним. На вулиці Ренсел вперто ігнорував її присутність, вдаючи, що зайнятий роздаванням наказів: викликати екіпаж міської охорони, сповістити батьків дівчини про її знаходження, довести до відома міського магістерія, що тривога була хибною, доставити заарештованих в міську арештантську. Лиш наблизившись до екіпажу, що прибув досить швидко, він озирнувся на дівчину:

– Вам особливе запрошення потрібно?

Ображено підтиснувши губи, Алізея рушила до нього, злегка нервуючи: оскільки Тарі залишилась біля будинку батьків дівчини, їхати доводилось разом з арештантами, і вона побоювалась, аби цей похмурий командор не втілив у життя свою обіцянку й щодо її арешту. А, судячи з виразу його обличчя, він цілком був здатен це зробити, тим більше, що невдачливу парочку мали доставити до міської тюрми одразу ж.

Вона сиділа поруч з Ренселом навпроти закоханих, котрі тримались за руки так, ніби їх вже зараз мали відтягувати одне від одного. Нещасливці по черзі кидали знервовані погляди на командора й зацікавлені на Алізею, явно намагаючись зрозуміти – хто ж вона? Добре, що не знали, інакше їхні погляди на неї стали б вже не знервованими, а розлюченими, адже це вона зробила все, аби їх відшукати.

Проте, в самої Алізеї були змішані відчуття. Безпосередньо процес пошуку викликав у неї дикий захват! А от результат не сподобався: заарештовувати людей лиш за те, що батьки дівчини не мають й краплини жалю до рідної дитини – здавалось неправильним. Хоча це начебто рятувало їх від тих самих батьків, але було до жаху несправедливим! І Ренсела просити про ще якісь поступки – не мало сенсу, бо міг і її приєднати до заарештованих.

Десь за пів години їзди в гнітючій тиші екіпаж зупинився. Першим з нього вийшов Ренсел й кивнув парочці:

– Ваша кінцева зупинка, дьєри!

Спочатку, неохоче, звівся парубок й вистрибнув зовні. За ним, ще повільніше, підвелась дівчина й, спершись на руку свого милого, вийшла також. Зате Алізея сиділа принишкнувши, безнадійно мріючи, щоб про неї просто забули. Але не з її щастям. За хвилину всередину зазирнув Ренсел:

– Ви ж не думали, що я залишу вас тут?

Вона не думала… Але хотіла…

– Мене заарештовано теж? – похнюпившись, блимнула на нього з-під лоба принцеса.

– Вашу руку, леді, – знущально всміхаючись, навіть не збирався відповідати їй командор.

Зчепивши зуби, Алізея сердито вклала свої пальчики в широку чоловічу долоню. Зрештою, розсудила вона, некромагією тут ніхто не володіє, а, значить, магічного захисту від неї відповідно теж немає. Якщо навіть заарештують – вона знайде спосіб, як звідси вибратись.

– Від мене не відходити! Ні на які питання не відповідати! – тут же ошелешив її Ренсел, й надія на те, що арештовувати все ж не будуть, з’явилась знов.

А всередині вже були батьки «викраденої» дівчини, котрі якимось чином прибули до арештантської раніше, і їх довелось силою відтісняти від доньки. Усвідомивши, що зупинятись ті не збираються, Ренсел створив перед собою магічну завісу, крізь яку подружжя пробитись не змогло. Зате крізь неї пробилась лайка, погрози і, трохи, вмовляння. Та командор, склавши руки на грудях, непохитно стояв на своєму:

– Ваша донька сприяла вчиненню злочину, тому, має бути також притягнутою до відповідальності.

– Її ввели в оману! – репетувала матір так, наче її дитину четвертувати збирались.

– Суд розбереться, – спокійно парирував Ренсел.

– Ви не маєте права затримувати дівчину! – гримнув батько, й командор одразу ж перевів увагу на нього.

– За яким законом я не маю на це права? – пронизав він того таким поглядом, що в чоловіка враз поменшало бажання сперечатись. – А будете перешкоджати роботі представників Департаменту особливих розслідувань – я накажу заарештувати і вас.

– Їй ще немає двадцяти! – знов встрягла в розмову матір. – І за неї несуть відповідальність батьки!

– Значить, в мене ще більше підстав заарештувати вас, як таких, хто ніс свою відповідальність за дитину надто недбало, раз вона опинилась тут, – Ренсел з такою певністю промовив погрозу, що подружжя миттю змовкло та позадкувало, немало порадувавши цим всіх й, особливо, доньку. – От і чудово! – кивнув він розгубленим батькам на двері: – Вас сповістять про дату суду, куди ви зможете прибути, щоб почути вирок. Не смію затримувати!

Як тільки ті, бурмочучи щось про скаргу на Ренсела, зникли за дверима, він одразу ж віддав розпорядження замкнути дівчину і її кавалера в камерах, до яких можуть заходити лиш представники Департаменту особливих розслідувань:

– Без мого відома – не пускати нікого! – і, вхопивши Алізею за зап’ястя, потягнув на вихід. – На період розслідування, жити будете в моєму будинку! – просто поставив її перед фактом, коли вони опинились на вулиці.

– Це непристойно! – спробувала вона висмикнути руку з його хватки.

– А у вас тільки два варіанти, – озирнувшись, зміряв її глузливим поглядом Ренсел. – Або ви непристойно живете зі мною під одним дахом, або цілком пристойно – в камері. Обирайте!