Розділ 7

Якщо командор і здивувався такій вимогі своєї підопічної – виду він не подав. Кивнувши підлеглим, Ренсел дочекався, поки ті виведуть батьків зниклої дівчини і вийдуть самі, й тільки після цього втупився в Алізею:

– Що ви там побачили?

– А ви самі подивіться, – скривившись, вона пустила в структуру пошуковика закляття проявлення, відтворюючи одразу ж фантом того, що на ліжку відбувалось. Закусивши губу, принцеса густо почервоніла, але не могла відвести погляд, оскільки образ, щоб бути повністю видимим для сторонніх, мав живитись ще й зоровим контактом некромага.

Побачивши відтворену сцену, Ренсел кахикнув:

– На зґвалтування не схоже. Особливо враховуючи, що викрадена була зверху.

Від цієї простої констатації факту Алізеї вже вкотре хотілось провалитись крізь землю. Швидко розвіявши фантом, вона пустила пошукове закляття далі, і знов здивовано озирнулась на командора:

– Знаєте, ці сліди й ви можете побачити – нічого магічного!

Та, схоже, він вже й сам про це здогадався і проявив, як звичайний слід, хоча й без фантомів. І вів він до вікна, де вдалось знайти вже залишки від магічного аркана:

– Вони спустились вниз? – прочинивши віконниці, визирнув надвір Ренсел, але сніг внизу був абсолютно незайманим. – Треба перевірити залишки магії під вікном.

– Схоже, що це викрадення було трохи інакшим, – смішливо поморщила носика Алізея, й цим невинним жестом чомусь привела командора в ступор. Якусь мить він дивився на неї незмигним поглядом, після чого струснув головою та рушив до дверей, не зронивши й слова. – Троє залишаються тут. Троє – за мною! – скомандував своїм воякам, стрімко крокуючи до виходу.

Під вікном також знайшлись сліди магії, але вже маскувальної. Складалось враження, що ті, хто тікали, лиш внизу схаменулись стосовно маскування слідів, або ж придбали досить потужний артефакт на останні гроші, й вирішили, що краще маскувати напрямок втечі, оскільки на весь шлях заряду не вистачило б. Те, що артефакт був достатньо потужним, стало зрозумілим, коли сліди відновити знов змогла лиш Алізея, і всі п’ятеро рушили за нею.

Бігти довелось кількома провулками. Потім взагалі продирались крізь кущі між будинками. Перетнули велику вулицю. Знов глухі провулки й здивовані перехожі, погляди котрих постійно опинялись на білосніжних чобітках дивного бійця, але, захоплена погонею, Алізея на це вже не звертала ніякої уваги – вряди-годи їй пощастило зайнятись хоч чимось цікавим!

Нарешті слід привів до скромного одноповерхового будиночка десь на околиці міста. Як тільки принцеса вказала на кінцеву точку їхньої прогулянки, Ренсел одразу ж віддав наказ своїм бійцям розосередитись вздовж будинку, тримаючи під контролем вікна, а сам рушив до дверей, кинувши через плече дівчині попередження:

– Залишайтесь на подвір’ї!

Спостерігаючи за тим, як вправно чоловік відмикає замок, Алізея помалу теж наблизилась до ґанку і, як тільки він зайшов всередину, рушила за ним, проігнорувавши наказ – зрештою, вона не його підлегла! І це вона всіх їх сюди привела, тому, має повне право поцікавитись всіма подробицями затримання порушників.

Тихенько проскочивши передпокій, принцеса визирнула у дверну щілину, котру залишив за собою Ренсел, не прикривши двері повністю, й увіткнулась носом в його спину.

– Я що сказав?! – сердито рикнувши, різко розвернувся до неї командор, несподівано відкриваючи її очам досить пікантну сцену.

На дивані, прикриваючись скинутим одягом, сиділа парочка: молодик років двадцяти п’яти і дівчина – приблизно ровесниця Алізеї. Обидва – роздягнуті, судячи з їхніх голих колін і плечей, що визирали з-під оберемків одягу, з яким вони перелякано обіймались.

– Вас викрали? – похмурим поглядом втупився в дівчину Ренсел.

– Н-ні… – заїкаючись, замотала та головою.

– Тоді, може, поясните – чому ваші батьки заявляють про ваше викрадення? – гнівно цідив слова командор.

– Ми просто… – дівчина перевела розгублений погляд на свого кавалера.

– Ми кохаємо одне одного! – з викликом вигукнув нарешті той. – А її батьки збирались завтра видати її заміж за іншого, бо в нього сильніша магія! От ми й хотіли розіграти це, як викрадення, а потім замаскувати магію Ленни, щоб він сам від неї відчепився. Маги не люблять одружуватись з немагами. І її батьки після такого з радістю віддали б Ленну за мене.

– А ви, як я розумію, – Ренсел ледь не пропалював цього героя-коханця розлюченим поглядом, – магією не володієте.

– Низький рівень побутової магії, – буркнув той знічено. – Але яке це має значення для кохання?!

– Мене не обходить ваше кохання! – рикнув на нього командор, сердито озирнувшись на свою некеровану супутницю, що з цікавістю дослухалась до розмови. – А от те, що ви ввели слідство в оману – дуже навіть обходить! І комусь за це доведеться відповісти!

– Я не повернусь до батьків! – розпачливо вигукнувши, дівчина вп’ялась в руку свого невдачливого коханця. – Краще вмерти!

– Як я її розумію, – тихо пробурчала й собі Алізея, але так, щоб почув лиш Ренсел.

І він почув:

– Скільки вам років? – вже спокійніше звернувся до дівчини командор.

– За два дні буде двадцять, – схлипуючи, відповіла та.

– На це й був розрахунок? – втупився в коханця Ренсел.

Той опустив очі:

– Ну, це, якщо з магією не пощастило б відбитись.

– А що не так з віком? – висунулась з-за його плеча Алізея та, помітивши дуже здивовані погляди парочки, вирішила заховатись назад.

– Все так! – не звертав увагу на реакцію коханців Ренсел. – З двадцяти років за законами Хеймґріду батьки не мають права примусово одружувати своїх дітей.

– То чому не удати, що ми нікого не знайшли? – тихо хмикнула Алізея.

– Тому що, не треба робити з мене ідіота! – гаркнув командор, повертаючись до неї. – Я не збираюсь жертвувати власною репутацією через чиїсь забаганки! Мені вистачило одного разу!

О! Як вона зараз хотіла опинитись в Таримії, де на неї ніхто не міг підвищити голос. Але тепер вони помінялись місцями й з цим доводилось якось миритись, хоча й не хотілось.