Розділ 6

Алізея з цікавістю спостерігала, як змінилось обличчя Ренсела: очі звузились і, якби чорне могло стати ще більш чорним, то вони це зробили. Його гарні, чітко окреслені губи стиснулись ледь не в пряму лінію, а жовна вигравали так, ніби він зуби скришити вирішив.

– Викрали посеред дня?! – розлючено рикнув чоловік, і його голос з приємного оксамитового перетворився на хрипкий зловісний.

– Так, командоре! – звітував черговий. – Дівчина прилягла подрімати після уроків танцю і зникла зі своєї кімнати.

– Знов сон! – грюкнувши кулаком по столу, скочив на ноги Ренсел, але, глянувши на принцесу, ледь не закотив очі й повернувся до чергового: – Вейріне! Забезпечте охорону нашій… – на мить затнувся він, намагаючись визначити статус Алізеї, – …нашій врятованій.

– Я піду з вами! – ошелешила його дівчина, підскочивши зі стільця слідом за ним.

Командор рвучко розвернувся:

– Ви збожеволіли?! Хоча, кого я питаю?!

– Можете вважати мене божевільною! – Алізея ледь не навшпиньки встала, щоб зрівнятись з його обличчям. – Але вам потрібен некромаг, котрий зможе «воскресити» сліди.

Помітивши, як витягнулось обличчя чергового, Ренсел виставив його за двері:

– Залиште нас! – боєць вийшов, а командор сердито нависнув над нею: – По-перше, ніколи не намагайтесь нав’язати свої правила в місці, про яке ви нічого не знаєте. По-друге, в Хеймґріді не знають про некромагію. І, по-третє, – його тон поступово підвищувався, вібруючи неприємними для Алізеї нотками, – тут я вирішую – хто й що робитиме!

– Ми втрачаємо дорогоцінний час, – проігнорувала його гарчання на неї дівчина. – Слід розвіється. Тим більше, якщо там лиш магічний слід.

– Алізеє! – не стримавшись, таки гарикнув Ренсел. – Я не жартую!

– Ви згадали моє ім’я? – насмішкувато сплеснула вона руками. – Як мило! А час, між тим, спливає. І ви знаєте, що я маю рацію.

Судячи з обличчя чоловіка, він зараз розривався між бажаннями – знов нагримати на неї і погодитись з нею. Але останнє визнавати йому не хотілось. Зовсім не хотілось! Та, затиснувши злість і нерви в кулак, він таки вицідив з себе:

– Від мене ні на крок!

Це вже було щось. Яким би сердитим він на неї не був, але виявився цілком здатним визнати її допомогу необхідною. Навіть заарештованою не назвав! Значить, шанси влаштуватись в новому світі з мінімумом проблем в неї все ж були. А заразом, можливо, пощастить й з дитячою мрією – стати мисливицею на нелюдів.

Та варто було зробити пару кроків, щоб не відставати від Ренсела, як Алізея знов зашпорталась через незручне взуття і, якби чоловік її не підхопив, звалилася б просто йому під ноги. Його погляд дуже красномовно демонстрував те, як він вже жалкує, що погодився на таку авантюру з такою недотепою! А ось це було образливо!

Сердито пирхнувши, принцеса тицьнула пальцем в чоботи:

– Натягніть на себе взуття на кілька розмірів більше, ніж вам потрібно, і я теж помилуюсь вашою грацією!

Гучно потягнувши повітря носом, Ренсел вхопив її за руку й потягнув за собою, вперто ігноруючи стримані смішки та приховані глузливі погляди своїх підлеглих: зрештою, сам погодився на таку незграбну помічницю. Проте, він добре пам’ятав, що незграбністю Її Високість ніколи не страждала, тому, мовчки терпів нескінченні спотикання дівчини та тиху лайку, що так не личила вихованій леді. Але так могли думати лиш ті, хто не знав цю леді трохи ближче.

Вискочивши на подвір’я, командор швидко всадив свою підопічну на Тарі й повернувся до своєї команди, з якою рятував її нещодавно:

– Відправляйтесь на місце злочину – я наздожену! – скочивши позад Алізеї на спину кроґа, коротко скомандував: – На площу Майстрів! Швидко!

Судячи з інтонацій, те «швидко» було, скоріше, не наказом, а поясненням того, з якою швидкістю треба летіти, тому що Тарі рвонула просто з місця так, що дівчина вкарбувалась в груди Ренсела – так її кинуло назад. Військовий табір зник з поля зору, й вони знов летіли понад лісом. Але цей – не був крижаним: звичайні дерева, припорошені снігом. В усякому разі, з висоти пташиного польоту вони такими здавались.

Алізея трохи повернулась, намагаючись перекричати свист вітру:

– Це ж не той ліс, де ви мене знайшли?

– Ні! Той ліс межує з Крижаною пусткою. Він далеко звідси. Якщо летіти не крізь портал – три дні льоту, – відповідь мало що прояснила, але хоча б заспокоїла, що кригомонстри, можливо, зустрічаються лиш там.

А з-за лісу несподівано вигулькнуло справжнє містечко. Воно було достатньо великим, але порівняти його з Ріантом – столицею Таримії – Алізея поки не могла, оскільки жодне місто не бачила з такої височіні. Але навіть з висоти воно також здавалось цілком відповідним зимовому краєвиду.

Дво- й триповерхові будиночки були викладені з каменю всіх відтінків синього: від блідо-блакитного до насиченого темно-синього. Тільки крівля була суцільно білою і не від снігу. Снігу, якраз, на ній і не було на превеликий подив дівчини. Можливо, його зчищали за допомогою магії. В Ріанті таке практикували. Вражала велика кількість дерев, котрі рясніли всюди: вздовж вулиць, проміж будинками, клаптиками скверів – їх було, як в лісі! Ну, майже. А, коли Тарі почала знижатись, Алізея помітила, що біля кожного дому є обов’язкова жива загорожа з кущів, всипаних яскравими червоними ягодами. Та щось роздивлятись їй не дали. Не встиг кроґ приземлитись, як Ренсел мало не стягнув дівчину зі спини тварини й потягнув до якоїсь крамниці.  

Ошатна триповерхова будівля кольору молодої бірюзи виявилась майстернею з шиття одягу й взуття, і вони влетіли до неї, ніби за ними гнались. Назустріч їм, поважним кроком, вийшла молода жінка, надто радо усміхаючись Ренселу. Та варто було їй роздивитись його супутницю, котру, мабуть, прийняла одразу за солдата, як усмішка дещо згасла:

– Вітаю, командоре! – простягнула вона йому руку.

Похапцем поцілувавши її пальчики, Ренсел одразу ж перейшов до справи: