Розділ 5

Злість розпирала Алізею з такою силою, що, здавалось, ще трохи й розірве! Так розмовляти з нею! Ні, вона ніколи не тицяла нікому під носа своїм титулом. Тим більше, що отримала його лиш тому, що кузен заплатив, по факту, своїм життям за її життя, а татусь одружився з овдовілою королевою. Якби не це – жила б у своє задоволення! Але, навіть якщо відкинути всі титули, Ренсел міг бути хоч трохи ввічливішим, розмовляючи з дамою!

Проте, зі своїми порізами вона справилась швидше, ніж їй було відпущено часу. Залишились лиш блідо-рожеві сліди, котрі за кілька годин мали б також зникнути. Можна було і їх прибрати, але витрачати дорогоцінну силу на такі дрібниці – чисте марнотратство! І весь цей час Ренсел очікував тут же, сидячи за столом й копирсаючись в якихось паперах. Чи було там щось важливе – хтозна, але кілька поглядів на дівчину він все ж кинув.

Розібравшись зі ступнями, Алізея невдоволено блимнула на затоптану підлогу та підтягнула ноги під себе, прикриваючи їх плащем: краще забути про манери, аніж забруднитись. Й тільки-но вона зібралась озвучити офіцеру свою вимогу щодо взуття, як до кабінету постукали й, після дозволу, всередину увійшов якийсь військовий з двома пакунками в руках:

– Це – найменші розміри, що я знайшов, – поклавши все це добро поруч з принцесою, він одразу ж виструнчився: – Дозволите йти?

– Дякую. Вільні! – відпустив його командор, підводячись з-за столу. Наблизившись до Алізеї, він кивнув на принесені речі: – У вас п’ять хвилин, щоб одягнутись! – слова Ренсела звучали, як наказ, але обуритись у відповідь дівчина не встигла, оскільки той стрімко вискочив за двері.

Першим бажанням було пожбурити всім цим навздогін, але згадка про напівпрозору нічну сорочку швидко те бажання притлумила. Сердито пирхнувши, Алізея розкрила згортки: звичайна військова форма і чоботи – завеликі для неї. Та вибору не було. Це все ж краще, аніж бігати фактично голою і босою.

Пам’ятаючи про відпущений їй на перевдягання час, принцеса почала квапливо стягувати з себе сорочку і, ще квапливіше, натягувати солдатське вбрання. Їй дуже не хотілось бути заскоченою в проміжку між роздяганням-одяганням. Та Ренсел виявився все ж більш порядним й повернувся до кабінету трохи пізніше. Хоча, можливо, його просто хтось затримав.

Окинувши дівчину скептичним поглядом – форма висіла, чоботи бовтались – він повернувся за свій стіл й кивнув на стілець перед ним принцесі:

– Прошу!

Ледь не зашпортавшись у власних ногах через невідповідний розмір взуття, Алізея таки змогла зробити бодай три кроки з гордо задертою головою й опустилась на стілець з гідністю королеви. Й хоча, в такому вигляді це було, скоріше, кумедним, принцеса витримала марку:

– Слухаю вас, – поволі повернула вона голову до Ренсела, обдаючи його обуреним поглядом.

– Леді ле Рандар, – погляд, яким він дивився на неї, можна було сміливо визнавати за образу. – Я розумію, що ви пережили який-не який шок, але не забувайте, що це – трохи не Таримія, й тут немає вашого всесильного татуся, здатного стерти на порох будь-кого за помахом одного вашого пальчика. Тому, – його чорні, мов безодня очі, буквально припечатали її до стільця, – це я вас слухаю. Яким чином ви сюди потрапили? – він кивнув на нічну сорочку, недбало кинуту на дивані. – Як розумію, просто зі своєї спальні.

Алізею роздирали зараз два відчуття: одне – власноруч хотіло стерти на порох цього зарозумілого нахабу, а інше – з усіх сил намагалось пофарбувати її щоки в червоне. І перше, й друге треба було якось вгамовувати, якщо вона хотіла вибратись з халепи, не створивши собі нової.

Тільки, що було казати? Як вона спокусилась на солодкі слова невідомо кого й дозволила висмикнути себе зі свого світу?! Чудове пояснення для шляхетної леді! І розповідати подібне чоловіку – бажання не було ніякого. Тим більше, що вона пам’ятала, як цей чоловік раніше на неї дивився, коли думав, що вона не бачить його поглядів.

– Не знаю, – нарешті спромоглась вона вичавити з себе абсолютно неправдоподібну вигадку. – Це сталось уві сні. А прокинулась вже посеред крижаного лісу.  

Те, що її розповідь не витримувала ніякої критики, було помітно в іронічно-знущальному погляді Ренсела. На його обличчі величезними буквами сяяв напис «Не вірю!» Але найгіршим виявилось не це, а те, що почула у відповідь Алізея:

– Давайте, я вам допоможу, – вже тільки від його посмішки хотілось провалитись крізь землю – стільки в ній було глузливих ноток. – До вас у сни вже давно приходить незнайомець й спокусливим голосом нашіптує приємні речі. Торкається вашої шкіри, залишаючи на ній морозяні візерунки. І пропонує піти з ним, обіцяючи неземну насолоду. Так все було, леді ле Рандар? – чорні очі командора втупились в неї, ніби протинаючи наскрізь в бажанні видивитись ще більшу темряву, котра ховалась у найвіддаленіших закутках її душі.

Тепер провалитись хотілось ще більше. Обговорювати подібне з чоловіком – було до мороку принизливим! Та ще й в такому тоні!

– Я не пам’ятаю нічого подібного! – скрижанілим голосом відрізала принцеса, з усіх сил стримуючи пориви її організму – жбурнути до щік якомога більше крові. – Це непристойно підозрювати порядну леді в подібних речах! – обурено процідила вона.

– Підозрювати? – він повів бровою так елегантно і, разом з тим, зверхньо, що від цього жесту Алізея відчула себе сопливим дівчиськом, яке заскочили на черговій витівці. – Я озвучую те, що ви так боїтесь вимовити. Ми ведемо розслідування з приводу викрадення дівчат невідомим магом. Всіх було викрадено зі спалень вночі. І всі розповідають одну й ту саму історію, котру ви тільки-но почули.

– То їх знайшли? – цікавість в ній одразу ж переважила образу.

– Ні! Він їх повернув сам, але… – Ренсел зробив багатозначну паузу, від якої шкірою дівчини пронеслись морозяні голочки, – …позбавивши магії.

Це було не те, про що подумала Алізея, але не менш страшне, як для неї. Позбавитись магії. Стати звичайною безпомічною людиною – що може бути жахливішим?! Хіба що насилля.