Розділ 3

– Морок їх розвій… – тільки й прошепотіла Алізея, намагаючись вихопити зі своїх переляканих думок хоч одну корисну, котра могла б якось допомогти в цій ситуації. Але битись татусь її не вчив – принцеса! Дякувати, хоч колишній голова її охорони – капітан Ренсел Дайрен – потайки трохи навчав деяким бойовим закляттям. Та й те – з великою неохотою, бо впасти в немилість її татуся ніхто не хотів. І, якби вона в нього не вимолила – зараз би взагалі почувалась повністю беззахисною.

Та вона й так почувалась беззахисною, оскільки вже давно не практикувала бійки, тому що, після розжалування Ренсела (всього лиш за її непослух!), більше ніхто не ризикував робити хоч щось всупереч вказівкам короля. І зараз би вона з задоволенням висловила таточку все, що з цього приводу скопичилось в її небагатому лайливому лексиконі! Але говорити було нікому, а відбиватись треба було тут і зараз!

Найрозумніше, що їй стукнуло в голову – це скористатись чорним вогнем некромага. Хоча на нього йшло забагато сил, зате результат був відмінний – купка попелу від того, хто під нього потрапляв. Захист від некровогню все ж існував, але навряд чи в цих кригомонстрів знайшовся б бодай один на всіх чорний діамант, котрий ще налаштувати треба було для цього. І, як тільки Алізея довела себе до стану практично некерованої злості – інакше викликати цю силу їй поки не вдавалось – з її очей вирвалось чорне полум’я.

Оточивши себе темним вогнем, дівчина почала розширювати коло, наближаючи його до крижаних потвор й, варто було тим зіткнутись з язиками руйнівного вогнища, як вони просто випаровувались. Коли зник останній, задоволена собою, Алізея полегшено видихнула й рушила в напрямку, котрий обрала суто навмання. Та через пару кроків – зі снігу знов почали виростати крижані фігури тих же монстрів! Або нових – зараз це вже не мало ніякого значення. Значення мало лиш те, що скільки від них не відбивайся – вони з’являлись знов!

Черговий викид чорного вогню знищив ще купку монстрів, а тих, що залишились за межами, намагався добити якоюсь палицею Ґарбо. Хоча, розсипаючись на уламки, вони одразу ж починали сповзатись до купи й відновлюватись. А це було дуже погано. Ще й чийсь крижаний пазур примудрився дотягнутись до неї та мало не зідрати нещасну сорочку.

Розлючено крутнувшись, Алізея жбурнула в нього блискавкою, як вчив Ренсел, але закляття лиш відбило від потвори шматок криги, ні на мить її не загальмувавши!

– Та, щоб тебе розірвало! – пирхнула вона, увертаючись від крижаних лаписьк та збираючи сили для ще хоча б однієї порції чорного вогню.

Але, на диво, найближчого до неї кригомонстра дійсно розірвало, розвіявши пилом, й він не відновився. Потім іншого. Ще й ще… Алізея витріщившись спостерігала за цим, не надто вірячи в силу свого слова. І не дарма, оскільки одразу після того, як було винищено всіх потвор, з-за дерев з’явились військові, судячи з їхньої форми. От тільки, чи радіти цьому – вона також не знала. Проте, тікати було нікуди.

Наказавши Ґарбо зникнути, дівчина насторожено спостерігала за тим, як до неї наближаються чоловіки. Згадавши, що з одягу на ній лиш нічна сорочка, Алізея спробувала прикритись руками, хоча, що там ними можна було прикрити! Та раптом, хтось ззаду накинув їй на плечі підбитий хутром плащ й почувся дивно знайомий голос:

– Взуття, на жаль, запропонувати не можу, але станьте хоча б на це, – і їй під ноги кинули ще один плащ.

Алізея стрімко розвернулась, але офіцер, судячи з того, як він роздавав накази, вже відійшов від неї, демонструючи лише широку спину.

– Перевірте на залишки лумдорських* енергій! – махнув він на чорні кола, котрі залишились від її вогню.

– Так, командоре!

Потупцявши на запропонованому плащі, дівчина з подивом відмітила, що на неї взагалі ніхто не звертає уваги. З одного боку – це тільки радувало, оскільки вигляд в неї був зовсім не для красувань, та ще й перед чоловіками! Хоча, вони, мабуть, посперечалися б. З іншого – їй конче була потрібна хоч якась інформація про місцезнаходження цього не надто чудового лісу.

– Командоре! – вирішила, зрештою, не чекати й сама гукнула офіцера.

Та, як тільки він озирнувся, Алізея буквально втратила дар мовлення: перед нею стояв… капітан Ренсел Дайрен…

– Рен… Ренселе?! – ошелешено кліпала на нього вона.

– Леді ле Рандар, – невдоволено поморщившись, чоловік наблизився до неї, – будьте так ласкаві, звертатись до офіцера за його званням! «Командор» мене цілком влаштує.

Судячи з інтонацій і повної відсутності здивування, він вже давно її впізнав. Можливо, ще в процесі нищення кригомонстрів. І навіть виду не подав! Настільки образився, що татусь розжалував його за витівку власної донечки? Так вона намагалась відстояти! Але хіба можна щось довести лорду ле Рандару?! Особливо, коли той натягнув корону. Він й рідну доньку не пожалів. Проте… виходило, що її не закинуло ні до якого іншого світу!

– Командоре! – затиснувши в кулак свій гонор, вирішила потішити чоловіче самолюбство Алізея. – Підкажіть, будь ласка, в якій провінції Таримії я опинилась?

– Ні в якій, леді ле Рандар! – глузливо всміхнувся Ренсел. – Це, – зробив він круговий жест рукою, – не Таримія. Це взагалі інший світ, – прибив її остаточно відповіддю.

Принцеса нервово зглитнула. Чарівність сну давно розвіялась й, на заміну йому, прийшло суворе усвідомлення розмаху проблем: вона в чужому світі, і все, що в неї є – це нещасна нічна сорочка, артефакт для зігрівання та фамільяр. Чудовий набір для того, щоб розпочати нове життя!

– І… що ж це за світ? – надія на те, що проблеми вдасться мінімізувати, померла навіть без агонії – а навіщо мучитись?!

– Хеймґрід!

Відповідь не пояснювала нічого, окрім одного: вона – невідомо де! А наявність тут принаймні однієї знайомої людини – полегшення не приносила. Схоже, що навпаки могла ускладнити, якщо комусь захочеться помститись.

– Хеймґрід – це де? – розпачливо видихнула Алізея, намагаючись відшукати на обличчі офіцера хоч краплину співчуття.