Розділ 2

Спокусливий шепіт поступово стихнув, залишаючи натомість дзвінку тишу й… мороз… Алізея розплющила очі. Окинувши поглядом довкола, вона знов їх заплющила й замотала головою, сподіваючись, що це лиш продовження приємного сну. Але скрижаніла реальність не розтанула, а лиш ще більше забиралась під тоненьку нічну сорочку. Про ноги взагалі не було й мови – вони змерзли в одну мить, стоячи на промерзлому снігу.

– Ні! – дівчина обхопила себе руками й зігнула одну ногу в коліні, спираючись на другу. – Це – немислимо! – роззиралась вона, усвідомлюючи, що сон давно розвіявся, а видіння заледенілого лісу залишилось.

Саме видовище здавалось на перший погляд чарівним: деякі дерева були просто вкриті то снігом, то кригою. А от чималенька частина лісу буквально була створена з криги: навіть хвоїнки на ялинах й листя на інших деревах, ніби хто вирізьбив з льоду, повторюючи кожну деталь до найтонших прожилків. І все це, попри тьмяне сяйво денного світила, зблискувало й вигравало райдужними іскорками.

От тільки, якою б чарівною не була крижана красота, теплішою від цього вона не ставала, й Алізеї довелось добряче стрибати, аби не відморозити ступні:

– Ґарбо! – цокочучи зубами, відстукала вона ними ім’я свого фамільяра, не надто, проте, сподіваючись на його появу. Та, на щастя, він з’явився, сяйнувши при цьому на хазяйку своїми вогнистими очима. – Ти ж мій хороший! – пританцьовуючи, застрибала вона довкола нього, але, скільки б не стрибала, вогню з його гарбузової головешки було недостатньо, щоб зігрітись. – Може б ти знайшов для мене хоч щось, аби зігрітись? Бо моєї магії на відновлення цього лісу до стану літнього – точно не вистачить! Зате самого лісу цілком вистачить, аби мене перетворити на ось таку подобу крижаного деревця: гілочки, корінці й сорочка замість листячка!

Невизначено мотнувши своєю яскраво-помаранчевою головою, Ґарбо зник. А Алізея застрибала ще швидше:

– Та морок його вхопи, того гада! – дзвінко цокотіла вона зубами. – Як співав! Й заради чого? Щоб заморозити мене?! Потвора! Навчусь вештатись снами – вб’ю! – дівчина почала бігати колами, хоча намерзла корка снігу під її ногами подекуди проламувалась й боляче різала шкіру, через що незаймана білизна поступово підфарбовувалась краплями крові. Та хоча б з цим було простіше: Алізея активувала знеболювальне закляття, щоб бодай біль не дошкуляв. Якби ще хтось навчив її закляттю зігрівання! Але, звикла до артефактів, про таку необхідність вона не замислювалась – в неї і без цього було достатньо цікавих речей, яким вона вчилась. – Ґарбооо… – вже ледь ворушила вона замерзлими губами, – …ще трохи й твоєю хазяйкою стане крижина. От матуся «порадіє»! Випхала зі світу Смерті, щоб я туди примороженою повернулась, ще й майже голою! Некромаг замерзла насмерть! Кому сказати… Мертвих до життя можу повертати, а собі ради ніяк не дам. Дякую, тату, що не подумав про такі закляття для мене! – рикнула вона у простір, вже подумуючи про те, чи не краще було б впасти десь під кущик, скрутитись клубочком й дозволити нещадному морозу доконати її якомога швидше, щоб не мучитись.

Та, коли вона вже дійсно почала придивлятись до якої-небудь кучугури, щоб заритись в неї та забутись навіки, повернувся фамільяр. Матеріалізувавшись просто перед нею, він власноруч одягнув їй на шию підвіс й сам активував його. За пару хвилин Алізею огорнуло приємним теплом, і навіть ліс не здавався вже таким ворожим та бездушно-крижаним. Тепер це був дивовижний витвір мистецтва, котрим можна було б і помилуватись. Але спочатку не завадило б з’ясувати своє місцеперебування.

– Ти хоч знаєш, де ми? – відігрівши свою щелепу, звернулась до фамільяра дівчина, цілком виразно промовляючи слова й не боячись, що вони примерзнуть до зубів, ще не вилетівши з рота.

Блимнувши на неї вогниками зі своїх трикутних очниць, Ґарбо змахнув рукою і в ній з’явився смичок від його улюбленої скрипки, яким він (страшенне блюзнірство!) почав щось малювати на снігу. Точніше, видряпувати якісь формули. Тужливо придивившись до них, Алізея зрозуміла, що це були розрахунки координат, котрі базувались на положенні світил і магічних потоках.

Вона б теж порахувала, якби знала, під яким небом зараз знаходиться. А те, що над головою в неї було не небо Таримії – дівчина знала точно. Денна зірка Таріс мала золотавий колір й була більшою за розміром, на відміну від тієї, що зрідка визирала з-за сизо-зеленавих хмарин, підсвічуючи їх своєю холодною блакиттю. Це могло означати лиш одне: вона опинилась в невідомому світі.

Хвилин п’ять Ґарбо вперто щось рахував, поки, нарешті, вдоволено тицьнув у результат. Пробігшись очима по написаному, Алізея зітхнула: фамільяр, маючи доступ до більш тонких сфер, точно вирахував їхнє місцезнаходження, котре абсолютно нічого не говорило особисто їй… Просто факт про невідомий простір…

– Дякую за спробу, – кволо всміхнулась вона йому. – Шлях додому ти, звісно, прокласти не зможеш, – не питала – стверджувала дівчина.

Замислившись на мить, Ґарбо знов кинувся вимальовувати формули, та Алізея замахала на нього руками:

– Ні-ні-ні! Формули нас додому не повернуть! Тільки, якщо ти раптом знаєш точну формулу порталу!

Розчинивши у повітрі смичок, фамільяр знизав плечима, що означало – вони застрягли в чужому світі! І з цим треба було щось робити. Опустивши погляд на себе, дівчина скривилась: в такому вигляді розгулювати невідомо де – надто легковажно. А, значить, треба шукати одяг. І щось їй підказувало, що в лісі вона його навряд чи знайде. Та йти до людей мало не голою – теж ідея так собі. Хіба вночі пробратись до якогось житла й поцупити хоч щось, в що можна одягнутись.

– Ходім шукати якесь житло, – сутужно зітхнувши, кивнула вона Ґарбо. – Має ж цей ліс десь закінчитись.

Але фамільяр раптом насторожився й почав озиратись, ніби визираючи когось. Нічого не чуючи, Алізея теж намагалась щось видивитись, але, окрім зледенілих дерев й кущів, не бачила нічого… якийсь час… Поки просто зі снігу не почали поставати дивні крижані фігури, котрі, попри свою скрижанілість, були надто рухливими. І це їй не подобалось. Особливо, враховуючи той факт, що кригомонстри вирішили взяти її в кільце, яке поступово зменшувалось…