Розділ 58

Італія зустрічає мене із дітьми сонцем. Малюки оглядаються на всі боки радісно стрибають. Ельвіра з кам'яним обличчям просить їх заспокоїтись. Свою постійну помічницю я теж взяв. Без неї боюся недоглядіти.

– А де мама? - Марусі хоч і подобається все, але вона, на відміну від моїх дітей, виглядає стривоженою.

– Ми до неї їдемо. Сюрприз зробимо, - підморгую дівчинці.

- Я так давно її не бачила, - якось надто по-дорослому зітхає.

Тяжко дитині далося розлучення Вадима та Каріни. Вона іншої матері не знала, а тут лишилася з батьком. Ні Ваську, ні Торі не можу назвати матерями. Вони не можуть дати дівчинці нічого, та й не хочуть цього, і няньки не замінять материнської любові.

Карині про наш приїзд я не повідомляв. Вадим теж мовчав, на моє прохання.

Чому?

Сам собі пояснити не можу. Скоріше за все, боявся, що вона відмовить, не захоче бачити. А я відчуваю хвилювання перед зустріччю. Дико хочеться побачити її.

Я скучив.

У машині Марк та Жанна не відлипають від вікна, Маруся теж дивиться, але насторожено, хмурить брівки.

- Мама мене не забула? - голос тремтить від тривоги.

– Ти що! Як таку красуню забудеш! Мама тебе шалено любить! – обіймаю дитину.

Водій привозить нас на околицю міста. Дивлюся на морську гладь, на акуратні будиночки, краєвид радує око.

Каріна не помилилась із вибором. Прокидатися щоранку, дивитися на цю неймовірну красу.

У її животі росте мій син... Серце стискається від ніжності.

Коли машина зупиняється біля білого будиночка з червоним дахом, руки тремтять, дихати стає важче.

Вона ніби відчуває. Виходить на поріг. Схиляє голову на бік та посміхається. Блакитні очі світяться, горять так, що ледь не затьмарюють сонце. А навколо таке ж безкрайнє небо, вітер грає з її білявим волоссям.

- Мамо! – Маруся зривається з місця та біжить до неї.

- Доню! – у небесних очах сльози щастя.

Каріна біжить назустріч до малечі. Легка, вільна сукня розвивається, але я чітко бачу досить великий і акуратний животик. Вона ніби зійшла з полотна неймовірно талановитого художника.

Обіймає дочку, цілує її і заливається сльозами радості.

- Рідна моя, мамі так погано було без тебе! Яке ж щастя! А тато твій нічого мені не сказав...

- Сюрприз! – повторює мої слова Марусенька та обвиває шию мами маленькими ручками.

– А де наша мама? - смикаючи мене за палець, питає Марк. – Ми також хочемо маму!

Питання сина б'є по живому.

Не говорити ж дітям, що рідній матері вони не потрібні.

- У мене є мама Люба. Вона дуже хороша, – каже Жанна про дружину Костянтина. – Але вона має своїх дітей, а де моя справжня мама?

І дивляться на Карину, широко розплющивши очі.

- Йдіть до мене! - вона все відразу ж розуміє, махає рукою.

Дітей довго просити не треба, вони відразу зриваються з місця і виснуть на Карінці. А я дивлюсь із вдячністю, що позбавила необхідності відповідати зараз.

Звісно, розумію, що надалі цих питань не уникнути. Але мене застали зненацька, готових відповідей немає.

Каріна вроджена мати. Уявляю, як вона страждала, почувши діагноз про безпліддя. І зараз вагітна нашою дитиною. Вона неймовірно сильна і при цьому ніжна.

Вона ідеальна.

Чому моє серце мовчить?

Так, я дуже радий зустрічі. Мені приємно на неї дивитись. Я чекаю на появу малюка. Тільки, не те все, не так…

Підходжу до Карінки.

- Вітаю! Сподіваюся, ти не проти такого приїзду.

- Я рада, Нік! Спасибі! - і знову цей погляд, що пробирає до кісток. Відчайдушний, дикий, жадібний, вона знову вдивляється в риси мого обличчя. Її губи тремтять.

- Тобі спасибі. Як почуваєшся? – відчуваю незручність.

Чомусь хочеться крізь землю провалитися.

- Чудово! Тут таке повітря! Та й спокій. Насолоджуюся вагітністю, відсутністю проблем. За Марусенькою так сумувала, - зітхає. - А тут ти порадував. У Вадима медовий місяць?

- Та з Ваською вони на острови поїхали.

- Пішли до хати, що я за господиня, вас на порозі тримаю! – підіймається і, взявши дітей за руки, йде.

Я залишаюся стояти у дворі. Спостерігаю, як вона рухається, граціозно та легко, незважаючи на живіт.

На обличчі вона трохи розповніла, риси округлилися, і схожість із Ваською стала меншою, що тільки на краще. Але все одно, мимоволі дивлячись на Каріну, раз у раз згадую Васю.

Це вище за мене. Нічого із цим не зробити. Хоч розумію, що переді мною найкраща жінка.

Ельвіра теж іде до хати. А я стою. Піднімаю очі на небо, блакитне, безмежне, неймовірно красиве, чуже…

Невже я ніколи не знайду свого неба?

Не хочеться до хати, там знову буде ніяково. Але все ж таки переступаю поріг.

Каріна клопочеться на кухні, Ельвіра їй допомагає.

Відчуваю себе чужим. А дітям, навпаки, тут дуже затишно.

Сідаємо за стіл.

- Слава мені дзвонила, цікавилася як я, - каже Каріна, дивлячись у тарілку.

- Вони з Аркашею все один від одного відлипнути не можуть. Незабаром на весілля обіцяли запросити.

– І мене… – стискає в руках серветку. - Ще одне весілля, - відчуваю біль у її голосі, знову хочеться провалитися крізь землю.

- Славка з Аркашею довго до цього йшли, я за них радий.

– Вони відвоювали своє щастя.

- От і погуляємо на їхньому весіллі.

Мовчимо. Незручність. Переводимо увагу на дітей.

Після обіду граємо з малечею. Відволікаємось і обстановка стає куди веселішою. Потім ідемо до моря, там ганяємо. Увечері діти засинають, ледве торкаються дивана.

— Ви можете зупинитись в мене, місця вистачить, — на щоках Каріни з'являється рум'янець.

– Я зняв номер у готелі. Маруська з тобою буде, а ми в гості приїжджатимемо.

- Але сьогодні... не варто їх турбувати... - дивиться у бік кімнати, де з дітьми залишилася Ельвіра.

Ми стоїмо на другому поверсі будиночка, на балконі. Темно-синє небо, зірки горять, місяць висвітлює морську гладь. Краса. Перехоплює подих.