Розділ 54

Каріна

Електричний розряд проходить по спині. Ворон приїхав. Я чекала на нашу зустріч, але все одно не готова до неї. Неможливо підготуватись. Не ховалася, чекала на нього, хоч усе, що хотіла, я зробила і, можна було їхати геть. Але я не можу. Не хочу бігати, я мушу його побачити. Я прагну цього, хоч розумію, що це буде черговий біль.

Здається, що з моменту, коли мене вигнав Вадим, пройшло маленьке життя. Я ніколи не любила чоловіка, бувало ненавиділа, зраджувала. Ми намагалися порозумітися, навіть побудувати сім'ю, він обіцяв прийняти мою дитину, а я стрибнула в обійми до Ворона, як тільки він поманив.

Я розумію, що теж була далеко не ідеальна дружина. Так що певною мірою усвідомлюю – це навіть на краще, що розпався шлюб, який приносив тільки смуток та розчарування. На жодне його майно не претендую, хоч Вадим у документах вказав для мене досить щедру суму. Я відмовилася, для мене головне – це бачити Марусеньку.

Вдалині від дочки мені боляче. Я щодня розмовляю з нею по відеозв'язку, а після півночі ридаю в подушку. Вона для мене рідна кровиночка, моя дівчинка, а ми змушені жити в розлуці.

Вадим обіцяв, що коли все вляжеться, він не перешкоджатиме моєму спілкуванню з Марусею. За документами вона залишиться моєю дочкою.

В принципі, останнім часом ми цілком нормально спілкуємось. Вадим світиться від щастя, розповідає про успіхи доньки. Думаю, це найкраще, на що я могла розраховувати у нашій ситуації.

Наскільки я зрозуміла, Вася зараз живе із ним. Щоправда, я думала, що вона, як і раніше, грає на два фронти. Але, за словами Слави, Ворон не схотів з нею залишатися.

Ось у це не вірю. Припускаю, що вони просто посварилися. Але одержимість Ворона вона просто не могла зникнути. Як і моя хвора любов до нього.

Вася забрала в мене останню надію і залишила на згадку тільки своє ненависне обличчя, яке я щодня бачу в дзеркалі. Зображення знову і знову нагадує мені, що я ніхто. Бліда копія. І ніколи не буде в мене взаємності. Ніколи не пізнати, що таке сім'я. Тому що моє серце назавжди залишилось у руках Ворона. Воно йому не потрібне, але воно там стікає кров'ю і тремтить, воно буде з ним до мого останнього подиху.

А я житиму зі своїм болем, втішаючись дитиною, його частинкою. Це вже подарунок долі. Я вдячна життю за все. Я прийняла свою долю. Змирилася. Зараз маю чіткий план подальших дій. Я знаю, як і де житиму, що робитиму. Все розплановано. Все вирішено.

Після Вадима я поїхала до Адріана. Довго і не один день із ним розмовляла. Виливала душу, обговорювала події. Поступово я дійшла єдиного правильного рішення.

Спочатку він намагався мене відмовити. Потім сказав, що підтримає у всьому.

Він сам відвіз мене до Костянтина. Одну не відпустив. І тільки-но переконавшись, що мені тут нічого не загрожує, поїхав.

А я знаю, що не знайду собі місця, якщо не заваджу сутичці Кості, Вадима та Ворона. Це завдасть чергових, нікому не потрібних втрат. Мені хочеться допомогти Микиті, він заслужив побачити дочку. Він не з власної вини втратив Жанну.

Нехай ми ніколи з ним не будемо разом, але я мусила зробити все, щоб Жанна дізналася, хто її рідний батько.

Костянтин при ближчому знайомстві, виявився приголомшливою людиною, дуже проникливим. Він зчитує людей як відкриті книги, часом жорсткий, і неймовірно дбайливий та лагідний у всьому, що стосується його родини.

Дружина Костянтина купається у його турботі та ніжності. Заздрю? Ні…

Я сприймаю дійсність. Кожна людина має свою дорогу, і я вдячна долі за те, що в мене є.

У мене залишилися в пам'яті ті поодинокі моменти, коли я була в обіймах Ворона. Ось з ними і житиму, смакуватиму, плекатиму. Я ношу його дитину. Їй і подарую все своє кохання.

Обертаюся. Він іде до мене. Повільно. Крок за кроком наближається.

Вдивляюся в його обличчя... очі, потойбічні, нереальні, такі кохані... Але, на жаль, мені ніколи не побачити взаємність у них.

- Познайомся, - знімаю дитину з гойдалки, - Це Жанна. А це Микита, - голос тремтить.

- Ти приїхав до мене? - дівчинка уважно його розглядає.

Ворон сідає на коліна, руки тремтять, очі блищать.

- До тебе, - відповідає хрипко.

– Костя казав, що до мене хтось приїде, – Жанна підходить ближче.

- Я так на тебе чекав, - Ворон піднімає погляд на мене. – Вона така схожа на Марка…

- Вона чудова, - витираю сльози, що градом течуть по щоках.

Такий зворушливий момент. Це було того варте. Я мусила це побачити.

Костянтин справді готував Жанну до приїзду Ворона. Проводив розмови. А як я вже встигла побачити, вона дівчинка дуже тямуща, все схоплює на льоту.

Вона ще не знає правди. Але все у Микити попереду.

- Жанно, - до нас наближається Костянтин.

- Так, дядько, - усміхається.

- Пам'ятаєш, ми говорили, що іноді обставини заважають батькам бути поряд із маленькими дітками?

- Пам'ятаю, - дивиться вона при цьому на Ворона.

- Так ось, перед тобою рідний тато. Він дуже тебе шукав. А ще в тебе є братик, - від слів Костянтина очі дівчинки округляються, а личко ніби світиться зсередини.

- Доню моя, - Ворон більше не стримується, обіймає Жанну. Цілує її щоки, волосся, маленькі ручки. Самотня сльоза скочується по його щоці.

- Ви знайшли одне одного, - шепочу і радію можливості подивитися з боку на щастя найдорожчої людини на цій землі.

Тепер я за нього спокійна.