Розділ 42

- Микито, ти бачив котра година? – позіхає.

- Васю, нам треба поговорити.

- Мені що бігти до тебе на крилах, чогось там, - хмикає. – Я збираюся потрапити до солодких обіймів морфею. Ти мені заважаєш.

- Вночі тобі нічого не заважало бігати по дахах.

- Набігалася. Хочу спати.

Ось і вся розмова.

Чого я очікував? Зізнань в коханні? Слів про те, як вона скучила?

Це надто добре, щоб бути правдою.

А ось я згоряю від бажання її побачити. Знову вдихнути її запах. Мене викручує від дикої потреби у цій жінці. І нехай я розумію, що вона інтриганка, і за її спиною гори прихованих скелетів. Але коли мене це зупиняло? Моя одержимість завжди перемагала. Цей раз не виняток. Навпаки, після стількох років розлуки, почуття стають ще гострішими. Хоча куди вже… я й так схиблений…

Залишок ночі ганяю на байку, намагаюся заспокоїти нерви. Але стає тільки гірше, спогади про Васю затьмарюють собою все.

О восьмій ранку набираю її знову.

- З глузду з'їхав? Час бачив? – сонно бурчить.

- Васю, я ж не відчеплюся. З-під землі тебе дістану.

- Не дістав. Стільки років, а навіть не шукав.

- Це звинувачення? - заводжуся. Вміє вона грати на нервах. Як же хочеться схопити її і більше ніколи не випускати з обіймів.

- Ммм ... так спостереження.

- Я думав, що ти була мертва. Тебе поховали!

- Гарний був похорон, правда! - мурчить як кішка. - Стільки квітів, стільки сліз. Але ти якось слабенько відзначився, я не відчула страждань. Замість того, щоб мене оплакувати, клоунський маскарад влаштував. Ось Вадимка, той землю їв, одразу зрозуміло – людина страждає.

- Ти чуєш себе? Що ти несеш? – стискаю телефон так, що скло дає тріщину.

- Спостереженнями своїми ділюся.

- Вась, вистарчить, ти сама хотіла сина побачити. То де ти? Я приїду, поговоримо, - її слова у вухах дзвенять.

Як зрозуміти, що в неї в голові? Мені треба подивитися в її очі!

– Не побачити, а забрати. Це мої діти. А ти й доньку впустив. Тепер вона живе в якогось гниди. Нік, з тобою одні розчарування, - награно зітхає.

- Це й мої діти також! І якщо ти думаєш, що я дозволю…

- Ой, не починай. З ранку голова болить, ти ще бубониш.

- Васю, я теж можу інакше розмову вести, не думаю, що нам треба сваритися, - тримаю себе в руках. Боляче від її слів, поведінки, хочеться гарненько струсити та відчути її запах. Мене викручує ще сильніше, від її голосу серце здавлюють залізні обручі.

- Неа, не можеш, - сміється. - Але так і бути, ти ж не відчепишся. До себе додому не пущу, давай у ресторані, в який ти мене водив. Пам'ятаєш?

- Пам'ятаю… - пам'ятаю, як нас там накривала пристрасть, як ми коїли безумства. Мурашки хвилею пробігаються по шкірі, у роті пересихає. – Не думаю, що людне місце підходить для наших розмов.

- А з тобою наодинці не можна. Дикун. О дванадцятій будь там, - кладе слухавку.

Прибити і любити, дві протилежні емоції складаються в мою пекельну одержимість.

Скільки ще триватимуть ці муки? Я терпів її зв'язки з іншими, був одним із… А тепер що?

А те, що я помчуся в цей злощасний ресторан та чекатиму на неї там як вірний пес, та буду ненавидіти себе за це.

Заїжджаю додому та проводжу час із Марком. Якою б не була моя одержимість, я не віддам їй сина. Хоч і розумію, що тепер для нас із сином усе зміниться.

Домовитись із нею? Що вона взагалі хоче? Про що думає? Це завжди було загадкою, а зараз тим паче.

Карино, мені соромно перед нею. Тільки вночі запропонував авантюру, а тепер... уявляю, як вона почувається.

А що я можу зробити? Якщо серце все одно тягнеться до тієї, яка цього не варта.

До ресторану приїжджаю раніше. Невідривно дивлюся на двері. Дико хочеться її. І при цьому розумію, що зустріч не принесе нічого доброго. Я знову загруз у Василісі і нічого з цим не можу зробити.

Вона приходить о пів на першу. Впливає в ресторан у короткій сукні, волосся розпущене, соковиті губи блищать, а очі, я знову лечу… в блакитну прірву, яка обпалює гірше за будь-який вогонь. Моє персональне пекло блакитного кольору.

- Паршиво виглядаєш, пом'ятий, - сідає навпроти мене та бере до рук меню.

– Зате ти цвітеш.

- Стараюсь.

– А меню у них змінилося. Ось цю страву я спробувала б, - веде пальцем з рожевим лаком по паперу. - Через тебе поснідати не встигла.

- Ми обговорюватимемо меню? - пожираю її жадібним поглядом, вдивляюсь в не забуті, улюблені риси обличчя.

Ловлю себе на думці, що такий самий божевільний погляд завжди у Карінки, коли вона дивиться на мене. Совість ще більше починає мене пожирати. Тільки потяг до Васі все одно сильніший.

Вона кличе офіціанта і довго робить замовлення. З чарівною усмішкою перепитує сто разів про страви, просить щось їй порадити. Гра на нервах.

Стискаю руки в кулаки. Ще трохи і я вже готовий накинутися на ні в чому не винного хлопця.

- Замовила? – питаю, коли офіціант нарешті нас покидає.

- Начебто так, - киває та повертає голову.

Посмішка осяює її обличчя, вона привітно махає рукою… Вадиму…

Брат завмер як стовп біля входу до ресторану. Беззвучно ворушить губами. Знаю, що він шепоче її ім'я.

Робить невпевнений крок, ще один, його хитає.

– Я отримав повідомлення, – підходить до нашого столика. – Невідомий номер… написано, що мені треба приїхати, якщо хочу дізнатися правду про Василісу… Ти живааа?! - хапає її пальцями за підборіддя, гарячково вдивляється.

Вона забирає його руку.

- О! Ось бачиш, Нік! Навіть зараз у Вадима реакція краща! А ти вчора! Емоції якісь нудні. Не смачні. Тьху, - кривить губи. – Уявляєш, Вадиме, вчора хотіла зробити сюрприз, вистежила його, пішла на дах, ледь підбори не зламала. А він там розважається з моєю сестрою Карінкою. Так захопилися, що мене нормально не зустріли. Негідники!