Розділ 22

- Навіщо тобі Вадим? - запитала Васю, коли вона розповіла мені, що закрутила роман із сином Лева.

- Прикольно так! – каже й регоче. - Прикинь, я дружина Лева та коханка його синів.

- А Микита? - запитую та затримую дихання.

- Нехай буде! Він такий кумедний, закоханий ідіот. Він мені піднімає настрій, - і насолоджується моєю реакцією. Вона чудово знає, що я відчуваю до Ворона.

Коли Микита вийшов з в’язниці, вона вирішила не рвати з ним. Навпаки, впивалася моментом, що він шаленіє, знаючи про Вадима. Це приносило їй збочене задоволення. Знущатися наді мною, розповідати подробиці їхніх стосунків, як Ворон за нею увивається, і жадібними ковтками пити мій біль.

Я не бачила Вадима, не перетиналася з ним. Я завжди залишалася у тіні. Невидима ні для кого. Привид. Але я була в курсі того, що відбувається.

До удару по голові. На вулиці. Хтось ззаду на мене напав. Саме того дня, коли я дізналася про вагітність Василіси. Про її скиглення, що, швидше за все, дитина від Ворона.

Після цього я прийшла до тями вже в лікарні з пораненнями. Після коми. Я випала із життя на довгий час.

Василіса померла. Навіть не віриться. Адже вона продовжує існувати та отруювати простір. Що перервало її життєвий шлях – загадка. Чомусь не вірю, що вона пішла сама під час пологів. В мене стійке відчуття, що хтось допоміг.

Адже були у Васі ще й інші коханці. Вона подобалася чоловікам, вміла привабити, і користувалася цим. Єдиний, кого вона боялася – Лев. З ним вона прорахувалася. Тарган неабияк псував їй життя. І все-таки вважаю, що саме з тарганом вони були ідеальною парою. Дві цинічні істоти, які прагнуть чужих страждань. Не здивуюся, якщо Лев зрештою й вимостив їй дорогу на той світ. Але це лише мої припущення. Доказів немає.

І хто хотів зжити мене зі світу? Кому я заважала?

Я обов'язково знайду відповіді на ці запитання. Тільки зараз не це головне. Я отримала подарунок від долі – дитину від коханого. Більшого Ворон ніколи мені не дасть. Та я вже не прийму, не хочу бути заміною. Не переживу, що дивлячись на мене, він бачитиме її.

З підвалу не виходжу до ранку. Так і провалююсь у сон, притулившись до стіни. Мені тут добре. Тут немає людей, і я можу бути віч-на-віч зі своїм болем та невиліковною одержимістю.

Вранці мене будить гуркіт у двері.

- Відкрий, Карінко. Що це за фокуси? - роздратований голос Вадима.

- Залиш мене.

- Двері виламаю, - гарчить.

І він це зробить. Іноді я ненавиджу чоловіка тільки через те, що його занадто багато у моєму житті.

- Що тобі треба, - важко підводжуся і все ж таки відкриваю.

– На кого ти схожа! Опудало! - зневажливо мене оглядає. – Ось Васи…

- Ніколи б такого собі не дозволила, - закінчую за нього. – Тільки, Вадиме, я не вона. Ти зліпив обличчя, але всередині нема ні краплі від неї!

- Так з дворняжки, княжну не зробити, - зневажливо кривить губи. - Але схожі ви більше, ніж ти думаєш. Принаймні у питанні зрад. Нема віри бабам.

- Вадиме, навіщо ти прийшов? У мене немає сил на безглузді розмови.

- Мені потрібна Вікторія. Я виконав твою умову. Дитина залишиться, - при цьому кривиться так, ніби його зараз знудить.

– А де гарантія, що ти не передумаєш? Або не підлаштуєш викидень, чи ще що? - дивлюсь Вадиму у вічі, більше страху немає.

– Яких гарантій ти хочеш? Якщо ми підпишемо папірець, то за логікою я теж його можу обійти. Даю слово, Каріно, – не відводить погляд. – Але за однієї умови…

- Якої?

- Ти забудеш про мого брата. На гарматний постріл до нього не підійдеш. І я дозволю народитись дитині. Запишу на себе. Забезпечу, - зітхає, ніби кожне слово дається йому дуже важко.

Ножем по серцю. У моєї дитини в свідоцтві про народження буде записана ненависна мені людина. Але чи є вибір?

- Мало Вадим, - нахабно заявляю.

- Серйозно? – посміхається. - Стерво, яка ж ти стерва. Що тобі треба?

- Маруся. Дозволь мені її офіційно удочерити, - випалюю ще одне своє потаємне бажання.

- Чого? - регоче так, що згинається навпіл.

- Вона моя дочка! Моя! Я дозволяю тобі бути з нею. Це більш ніж щедро.

- Значить, ти знаєш, що я їй поганого не зроблю. Що вона мене матір'ю вважає.

- От і залишимо все, як є, - стискає губи.

- Не залишимо, Вадиме. Більше ні. Я хочу, щоб ти запустив процес сьогодні. Маруся теж моя дочка. Досить це заперечувати. Тим більше, якщо я віддам тобі Вікторію, мають бути гарантії.

- Вікторія ніколи не отримає дочку, - його кулаки стискаються, кісточки пальців біліють.

Навіть страшно подумати, що він із нею зробить. Але годі вже думати про інших. Тепер свої інтереси я ставитиму вище.

– І мені потрібні гарантії цього.

- Чи не багато ти хочеш? Підпалювачка з манією величі! - насувається на мене.

– Дітей. Я хочу дітей, Вадиме.

- А натомість, що? – примружується, нахиляється, майже торкаючись моїх губ. – Однієї Вікторії мало… Карін…

- У мене є, що тобі запропонувати, Вадиме, - вислизаю з його хватки.

- Невже? – грайливо вигинає брову.

- Я знаю, про твої бажання достатньо, щоб запропонувати саме те, чим ти мариш ...